Читати книгу - "Мантра-омана"

розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий?» і копняком під сраку відправити вниз.

Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…

Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще — біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне — ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями — тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.

«Добре, — неохоче погодилась ти. — Заберу його, як вертатимусь з роботи».

І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.

3

Треба подзвонити матері. Це буде нелегко, бо закордонний роумінґ (як ти вже якось мала нагоду переконатися) — штука недешева і непроста. Та воно того варте.

Твоя мати — модна письменниця. Не як розумниця-бельгійка Амелі Нотомб, але майже як англійський феномен комерційного успіху Барбара Картленд.

Спеціалізація — тягучі сімейні саги, що згодом перетворюються на вправно скроєні американські телесеріали, зручні і затишні, як старі домашні капці.

Кілька разів виходила заміж. Скромно, зі смаком, без дітей. Бо діти — то невдячна морока. Не в телесеріалах, звісно. В телесеріалах на них тримається світ.

Вона пише під псевдонімом ЕНН МАРІ СКОТТ.

Скотт — то прізвище котрогось із її колишніх чоловіків, другого, здається.

Енн — новомодний варіант її інтернаціонального імені Анна (хоча в українському паспорті написано ГАННА).

А Марі вона собі доліпила, коли переїхала жити до Франції, у мальовниче передмістя Парижа. Там тихо і затишно, якраз те, що треба для вдумливої і непристойно модної письменниці сьогодення.

Але так було не завжди. У ті часи, коли ви з братом ще пішки під стіл мандрували, а Парижем у вашому житті навіть не пахло, Енн Марі Скотт працювала продавчинею у кіоску через дорогу (доба через дві), ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа увесь світ.

Законним чоловіком, як і Парижем, у її житті теж тоді (вже або ще) не пахло, зате було двійко завжди голодних і неслухняних діток, якими Бозя покарав її за бурхливу молодість. Один з них (на янгольське ім’я Вітасик) вже побував у дитячій кімнаті міліції, бо вкрав із друзями антену з якоїсь там адміністративної споруди, а друга (себто ти) весь час хворіла і вередувала так, що було б полегшенням, якби той самий Бозя, який свого часу її благословенно дав, забрав би вже її до себе назад. А ще вона (себто ти) весь час питала про татка. Бо у всіх сусідських діток татусі були, а про вашого — навіть плітки не ходили. Той факт, що татків могло бути двоє різних (з огляду на моторошну, часом аж лякаючу несхожість між тобою та братом, а також патологічну неспроможність матері довго терпіти одного й того самого чоловіка), тобою чомусь не розглядався.

Вітасик, навпаки, як старший і розумніший, був переконаний, що татусів двоє, а те, що зараз жодного тут нема, пояснював легко: його татко, як «нармальний пацан», сидить (хто б сумнівався) в тюрмі, а твій (тут уже сумнівів не лишалося зовсім) у «психушці».

Ти, звісно, була категорично проти «психушки», що й ставало причиною ваших з Вітасиком постійних бійок та гризні. Як і більшість дітей-безбатченків, ти довгий час чесно вірила, що твій тато — Юрій Гагарін. Трохи згодом, що Стіві Вандер. Чи психопат Джек Ніколсон. Чи жаданий вигнанець Роман Поланські. Єдиний, на кого ти ніколи не думала, був Майкл Джексон. Бо в нього, як ти чула, був величезно-розкішний палац, де він був радий усім на світі діткам, в той час як ви жили у крихітній найманій квартирці, чого гріха таїти, з тарганами. У вас із Вітасиком навіть гра така була: хто більше тарганів спіймає. Вигравав завжди Вітасик. А ти, як аутсайдер, змушена була віддавати йому й усіх своїх пійманих тарганів. Коли в нього їх назбирувалося близько сотні, він їх страчував. З особливою фантазією. І казав, що мріє бути лікарем (а це він проводить лабораторні роботи), хоча насправді йому просто хотілося страчувати тарганів.

І все б ото нічого, якби тієї погожої днини мати не вирішила раніше повернутися з роботи (якщо кіоск через дорогу можна було назвати роботою). Уздрівши, як проводять дозвілля двійко її дорогоцінних діток, вона для початку видала їм обом під зав’язку, потім прочитала педагогічно-виховну лекцію на тему «Хто ж це грається з тарганами?», і доки ви обоє ревли од, слід сподіватися, докорів сумління, безсило опустилася на перекособочену подобу стільця і замислилась.

Так далі тривати не могло. Їй уже давно не вісімнадцять. А наймана квартира, кіоск через дорогу і двоє діточок-кровопивць і досі було всім, що мала майбутня Енн Марі Скотт у свої (вік вона просила не вказувати) роки. Хіба про таке «щастя» вона мріяла, коли (стільки-то років тому) припхалася до цього міста-мегаполіса з якоїсь Богом забутої провінції?..

Замислившись про власне життя, вона (о Боже!..) ледь не пропустила чергову серію «Санта-Барбари». А проковтнувши її, вперше відчула щось схоже на відразу до улюблених кіногероїв. Уперше численні діалоги здалися їй пустопорожніми, персонажі —