Читати книгу - "Урізька готика"

— Диви, як Орко виріс! — вигукнув грубий червонолиций чоловік.

Хлопець промимрив «Слава Йсу!» й поніс верітку до стайні.

— Зачекай, Орку, — спинив тато. — Я виведу Гривка попастися, а ти посидь коло вуйка Митра.

Тато був блідий і якийсь злий. Орко придивився до гостей: той грубий, певно, був Митро, а про іншого, старшого, тато нічого не сказав. Коло них сиділа ще якась жінка, теж груба, в темній хустці.

— Йди, Петре, йди! — махнув рукою вуйко Митро. — Ми собі з Орком побалакаємо.

— Тілько пам’ятай, що я тобі казав!

— Геть вдурів хлоп[73]! — зітхнув вуйко Митро. — Але я не гніваюся, бо стратив, бідака, за півроку жінку й доньку. Сідай, хлопче, межи нами…

Орко звик слухатися старших. Вуйко Митро не здавався йому рідним, але було цікаво. Ніхто з ним не пробував заговорити, усі жаліли, і раз у раз він пригадував похорон мами, коли не було кому нести труну, бо люди гарували в полі. І ніякого вуйка Митра не було.

— Ну, що, Орку, коли прийдеш до нас з цьоткою[74] в Нагуєвичі, увидів би-с наш млин?

— А я видів.

Орко справді ходив з хлопцями на Різдво до Нагуєвич колядувати. А далі додав:

— Не знаю.

Сидів затиснутий між двома хлопами, як між шандарями[75], і стало йому душно.

— Маєш у Нагуєвичах родину, а не ходиш.

— А як би я вас найшов? — сміливо писнув Орко.

— Митро Кімаків. Називаюся Митро Кімаків. Маю ще кавалок лісу й пасіку на сорок пнів[76]. Любиш мед?

— Ага.

— Виджу, що у вас біда. Чому твій тато не признався? Міг би хоч зараз вертатися до Нагуєвич.

— Так- так, — притакнув той другий чоловік.

— Але як не хоче, ніхто його не силує[77]. Тілько ти мусиш прийти. Там наша родина на цвинтарі твій дідо, а мій вуйко. Прийшов би помолився на гробі… Так, я кажу, чи не так?

— Так-так.

— Ви тутка чужі. Усьо, що було, минуло.

— А що було, вуйку?

— Прийдеш — розкажу.

— Як тато позволить, то прийду.

— О, я забув, що ти ще за татові сподні[78] тримаєшся!

Але Орка тоті слова не вкололи, бо якраз тато вивів Гривка зі стайні. І кінь схарапудився, побачивши чимало людей на подвір’ї. Одні заходили до хати, другі виходили і стояли, розмовляючи між собою, позирали, з ким сидить Орко.

— Піду поможу, — сказав хлопець, але ноги у нього стали як з глини. Обидва хлопи ніби направду стиснули його й не випускали.

— Обіцяй, що прийдеш. В неділю.

— Орку! — крикнув тато.

— Добре, — пообіцяв хлопець.

— Пам’ятай, що ти наш, і ми від тебе не відступимося!

Орко вивів коня на берег, де ще зеленілася трава. Гривко тужно подивився на сонце, що гріло за рікою, де лишилася недокопана бульба й незрубана капуста, й зітхнув, як людина. Орко притулився до нього:

— Не знаю, що то за люди, Гривку, чого їм треба. Може, як ми вернемося, їх уже не буде. Не хочу йти до них, але мушу. Пасися, Гривку, ти, напевно, голодний…

Хлопець подумав, чи треба казати коневі, що той завтра повезе Орисю на цвинтар. І лиш подумав, перед очима постало те, що буде: як увійдуть до церкви, як вийдуть з неї, як паламар нестиме попереду хрест; той безперервний шум у вухах, усі люди зливаються в одне… Ті, що йдуть від хати, ті, що приєднуються згодом; одні завертають додому, і зовсім мало людей доходить до цвинтаря. Коли все скінчено, із серця спадає більший тягар, і на цвинтарі залишаються самі ті, хто буде плакати ще вдома. Усі живуть неоднаково, усі вмирають у різний час, але всіх ховають за звичаєм, який вважається найліпшим. Треба стукнути труною об поріг, як виносять, не можна брати води з криниці обмивати небіжчика, не можна замітати хати, ані розчісувати волосся, не можна нічого садити, бо зогниє. Мертві мають велику силу, і навіть Орися вгнівається, й буде ходити, як щось не так зроблять: не покладуть писанку чи гребінь до труни, не будуть світили цілу ніч після похорону.

…За ніч Орися змінилася, пожовкла і стала ще мізернішою[79]. Орко сидів на лавці, впавши від утоми в якесь отупіння. Ніхто не заводив[80]. Бо не приходили свіжі люди, і вуйко Митро вернувся до Нагуєвич. Татове місце було порожнє. Мусив подбати про похорон, й з лиця йому зійшла чорнота. Усім наче стало байдуже до Орисі: берегли сили для похорону. Тому Орко, попри всі зміни, що зазнало тіло за два дні, не відпускав від себе жаль, громадив усередині й чекав, коли священик прийде на останній парастас. Надворі було темно від дощу. Коли жінки заспівали, те, що назбиралося, почало ворушитися і скубати за серце.

Ще нині лежу на катафалку,

Завтра ся забираю.

Не плач, родино моя дорогенька,

Що ся з вами прощаю.

Хлопець всотував у себе ці прості й зрозумілі слова, заплющив очі, аби цілком віддатися тужній мелодії, навіть не почув, як біля нього сів тато, мокрий від дощу, війнувши запахом зле випраної сорочки. Петро щось хотів його спитати, але син був далеко від нього, ніби не Орко. На катафалку лежала істота, зовсім не схожа на його Орисю, якій він ще позавчора розчісував біленьке волоссячко, а вона терпіла, хоч, певно, боліло. Як померла Марія, Орко був просто настрашений, і навіть не плакав, а Орися сиділа коло мами, перекладала образочки й щось тихо говорила сама до себе. Збоку виглядало так, ніби вони обоє з мамою бесідують. Він згадав той рух, яким дитина подавала картку мертвій мамі, і щось аж хруснуло в його голові. Петро закусив губу, аби ніхто не помітив. Утім, за вчора й за нині всі вже встигли надивитися на нього, Орисю й Орка. Декому вони присняться вночі, і буде про що розказати: такі сни відхиляють двері до іншого світу.

Удень Петро пішов до стайні й виплакався добре Гривкові у шию. Стало легше. Вийшов надвір і стрінув єгомостя. Нахилився, щоб поцілувати руку, а той спитав:

— Як ся чуєш, Петре? А як твій малий?

Але Петро відвернувся, бо сльози знову почали його душити.

«А кажуть, що хлоп нечутливий, — подумав отець Антоній. — Чи то почуття вини, чи справді вони так любили сю маленьку дівчинку? Може, і те, і друге.»

Йому теж було неприємно, бо мав знайомого лікаря, котрий міг би