Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Повертаючись восени до Стамбула, з мандрів, у які вирушав улітку з Махмут-пашею, я завжди заставав Кару з матір'ю в нашому домі. Вона була старшою сестрою моєї дружини. Тепер обидві вже давно небіжчиці. Тоді, зимовими вечорами, сестри іноді зі слізьми на очах ділилися своїми бідами. Батько Кари викладав у закинутих на околицях міста невеличких медресе, в жодному з них не приживаючись. Він був злий, безхарактерний і часто випивав. А Карі тоді минуло шостий, разом із мамою він плакав, разом із нею мовчав. На мене ж, свого дядька, позирав із острахом.

Він виріс чемним, відповідальним і зараз — у розквіті сил. Я не без задоволення спостерігаю за небожем. Його чемність, повага до мене, те, як цілує мою руку, його мова, фраза «лише для червоного чорнила», сказана, коли дарував мені монгольський каламар, те, як сидить, скромно стуливши докупи коліна… Все це ще раз нагадало мені, що збулися не лише його, а й мої бажання. Якщо він перетворився на зрілого, мудрого чоловіка, то я — дожив до тихої старості.

Він удався в свого батька, якого я бачив кілька разів: високий на зріст, із витончено-нервовими порухами рук, щоправда, йому це личило. Коли я завів мову про одну важливу справу, Кара поклав руки на коліна, проникливим поглядом подивився мені у вічі, наче говорив: «Розумію, уважно вислухаю», і легко похитував головою в такт моїм словам. Він тримався, як і належить. У мене життя за плечима, і я знаю: справжня шанобливість — вияв не просто щирого серця, а моральності й смирення.

Його мати бачила майбутнє свого сина в нашому домі й часто приходила до нас із дитиною, яку завжди брала з собою. Я помітив, що Кара кохається в книжках, і це зблизило нас. Згодом він просто й без викрутасів попросився до мене в науку. Так став моїм учнем. Я розповідав йому про те, що ширазькі майстри виробили новий стиль у живопису, розміщуючи лінію горизонту у верхній частині малюнка; про те, що Лейлу, душа якої рветься від нещасливого кохання до Маджнуна, всі завжди малювали самотньою й печальною посеред пустелі. А Лейла великого Бехзата готує їсти, старається розпалити вогнище, ось вона в гурті жінок прямує поміж кибиток. Розповідав про те, що художники, які відтворювали сцену, де Хосров не зводить завороженого погляду з Ширін, котра купається опівночі в озері, ніколи не читали Нізамі. Кольори, в яких вони зображали коней, одяг на мініатюрі, не викликають нічого, окрім сміху. Такий маляр, не спроможний уважно і вдумливо прочитати ілюстрований ним твір, коли береться за пензель та калям, має на думці тільки гроші.

Я тішуся, що Кара оволодів ще ґрунтовнішими знаннями; він пізнав суть майстерності: якщо не хочеш знищити своє омріяне майбутнє в живопису, боронь тебе Боже ставитися до мистецтва як до кар'єри. Хоч хай яким обдарованим і вправним ти був, не шукай грошей і влади в мистецтві. Й не нарікай на нього, якщо тебе не нагородять за твій хист і працьовитість.

Кара розповідав: аби видати книжку для стамбульських і провінційних пашів та багатіїв, він, мов голку в сіні, вишукував кожного тебрізького маляра та каліграфа. Всі вони живуть сьогодні в злиднях і розпачі. Через безгрошів'я та байдужість до них багато майстрів покинули розписувати книжки й узялися за створення картинок на одному аркуші паперу. Це — якісь аж занадто яскраві химери, що забавляють європейських мандрівників. І таке робиться не тільки в Тебрізі, а й у Мешхеді[44], Халебі[45]. Він чув, що книгу, подаровану нашому падишахові шахом Аббасом[46] під час укладення миру в Тебрізі, роздерли на сторінки, котрі використовуються для створення іншої книжки. А індійський падишах Акбар[47] сіє такими грішми заради видання якоїсь нової товстезної книги, що до його палацу позбігалися світила малярської справи з Тебріза, Казвіна й працюють не покладаючи рук.

Свою розповідь він час по час, тішачись, мов дитина, пересипав веселими історіями. То про фальшивого Мехді, а то про переполох в узбецькій стороні, коли, заради миру, Сефевіди віддали в заручники узбекам недоумкуватого принца, а той наклав там трупу, без угаву стріляючи по них три дні. Він говорив і сміявся. Але чорна тінь, яка ковзнула його обличчям, нагадала мені, що ми досі не розібралися зі справою, від якої в нас обох по спині повзали мурахи.

Я мав єдину, ні з ким не зрівняну вродою дочку Шекюре. Як і всі ті молодики, які бачили її в нашому домі, чули про неї від інших чи навіть дізнавалися про її красу за сто миль звідси, Кара теж утратив голову від Шекюре. Можливо, через те, що тоді, стільки літ тому, майже всі закохувалися в неї, навіть не бачивши жодного разу, я не надав почуттям небожа суттєвого значення. Але Кара завжди приходив до нас додому, його приймали з радістю й любов'ю, а він вишукував слушні моменти побути наодинці з Шекюре. Для мене така любов була неприйнятна, і я сподівався, що він уб'є свої почуття в зародку. Проте Кара, навпаки, відкрито натякнув моїй дочці, що згорає від кохання. Такий крок був помилкою з його боку. Я заборонив йому ступати навіть на поріг нашого дому.

За три роки, в віці, коли жінка розцвітає, моя дочка, не покидаючи Стамбула, вийшла заміж за одного сипахія[48]. Але вояк був з вітром у голові й після того, як дочка народила йому двох хлопчиків, зник і не повернувся — ось уже чотири роки ніхто й вісточки не приніс про нього. Думаю, Кара давно про все знає й без стамбульських пліток та новин, що поширюються в одну мить. Знає — я відчуваю це, ловлячи його погляд у прикрі миті мовчанки, котрі зринають посеред балачки. Йому також відомо, що Шекюре з двома дітьми повернулася два роки тому в отчий дім, і коли він одводить очі на «Кітаб-ур Рух»[49], що стоїть на полиці для книжок, то прислухається до дитячих голосів у будинку.

Ми ще не говорили про мій новий будинок, який я звів за час мандрів Кари. Швидше за все Кара, подібно іншим молодим людям, твердо поставив собі за мету стати багатим і шанованим господарем, тож поки що, не досягнувши своєї мрії, він не зважувався зачіпати цю тему. Та й мені було соромно говорити про своє двоповерхове помешкання. Не встиг він ще ввійти до будинку, як я сказав йому на