Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

— Атож, — сердито буркнула Дороті.

— Оце тому він так далеко відлетів! — вигукнув Лев. — А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?

— Ні, він зроблений із заліза, — відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.

— Тому я ледь не зламав об нього кігті! — здогадався Лев. — Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?

— Це мій песик Тото.

— Він напханий соломою чи зроблений із заліза? — поцікавився Лев.

— Ні, він із плоті й крові.

— Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, — сумно промовив Лев і похнюпив голову.

— Чому ж ти такий боягузливий? — здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.

— Це велика загадка, — відповів той. — Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев — цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід — і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу — і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла — такий я жалюгідний боягуз! — але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.

— Але це ж неправильно. Цар звірів не може бути боягузом! — вигукнув Страшило.

— Згоден, — зітхнув Лев і витер кінчиком хвоста сльозу, що бриніла в оці. — Моя лякливість страшенно мене засмучує. Хіба ж це життя? Суцільна мука! Щойно виникає найменша небезпека, моє серце готове вистрибнути з грудей.

— Може, в тебе якесь серцеве захворювання? — висловив припущення Залізний Лісоруб.

— Можливо, — погодився Лякливий Лев.

— Але якщо це так, — вів далі Лісоруб, — ти мусиш радіти, адже це означає, що в тебе є серце. Бо в мене серця нема, тому навіть і бути не може серцевого захворювання.

— Можливо, я б і не був боягузом, якби не мав серця, — задумливо промовив Лякливий Лев.

— А мізки в тебе є? — поцікавився Страшило.

— Певно, є. Проте я їх ніколи не бачив, — відповів Лякливий Лев.

— Я йду в Смарагдове Місто до могутнього Оза, щоб попрохати в нього трішечки мізків. Бо голова в мене напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я хочу, щоб могутній Оз відправив мене з Тото додому, в Канзас, — сказала Дороті.

— Як ви гадаєте, — пожвавішав Лев, — а чи не зможе Оз дати мені трошки хоробрості?

— Напевно, це йому буде зробити анітрохи не складніше, ніж дати мені мозок, — відповів Страшило.

— А мені серце, — додав Залізний Лісоруб.

— Або перенести мене до Канзасу, — підсумувала Дороті.

— Тоді, якщо ви не заперечуєте, — зважився Лев, — я піду разом із вами. Бо жити боягузом більше сил нема.

— Ми будемо тільки раді, якщо ти приєднаєшся до нас, — сказала Дороті. — Ти будеш відлякувати хижаків. По-моєму, вони ще лякливіші, ніж ти, якщо бояться, коли ти на них гарчиш.

— Напевно, — погодився Лев, — та, на жаль, я сам від цього хоробрішим не стаю. І доки я буду знати, що в душі я нікчемний страхополох, життя моє буде суцільним нещастям.

Знову маленький гурт вирушив у дорогу. Лев гордовито крокував поряд із Дороті. Тото спочатку зовсім не зрадів новому подорожньому, бо згадав, як ледве не загинув від удару велетенської левиної лапи, але поступово заспокоївся, і незабаром Лев і песик стала друзі-нерозлийвода.

Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука — той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли — звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.

— Це буде гарним уроком для мене! — сказав він. — Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.

Після цього випадку він увесь час дивився під ноги. Коли помічав мурашку, що переповзала дорогу, обережно переступав через неї. Залізний Лісоруб знав, що в нього немає серця, і тому намагався бути особливо уважним до оточуючих.

— Люди мають серця, — пояснив він, — і завжди можуть прислухатися до того, що диктує їм голос серця, тому й діють належним чином. Але в мене немає серця, і тому доводиться завжди бути напоготові. Коли великий мудрець Оз дасть мені серце, тоді вже можна буде трохи розслабитися.

7. Долаючи перешкоди

Більше будинки їм не траплялися, і мандрівники зупинилися на ночівлю під великим розлогим деревом. Під його широкою кроною друзі почувалися, немов під дахом. Залізний Лісоруб заготував своєю сокирою багато дров, Дороті розпалила велике багаття, біля якого швидко зігрілася і забула про тугу, яка підібралася до серця. Вони з Тото доїли хліб, і тепер уявлення не мали, чим будуть снідати.

— Якщо хочеш, — запропонував Лев, — я зганяю до лісу та вполюю для тебе оленя. Коли вже ви, люди, маєте такий дивний смак і вам не до вподоби сире м'ясо, можеш підсмажити його на багатті. Це буде нічогенький сніданок.

— Не треба! Прошу тебе, не треба! — почав благати Залізний Лісоруб. — Якщо ти вб'єш оленя, я так розплачуся, що мої щелепи вкриє товстий шар іржі.

Але Лев таки втік до лісу й роздобув там щось собі на вечерю, а що саме, ніхто не знав, та