Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль — він зробив мені ще й залізну голову.

Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.

Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири — хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті — лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.

Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.

— Та все одно, — сказав Страшило, — особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.

— Ні, серце значно краще, — наполягав Залізний Лісоруб. — Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.

Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне — це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти — і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.

6. Лякливий Лев

У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.

Тут майже не було птахів — вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.

— Скоро вже закінчиться ліс? — запитала Дороті Залізного Лісоруба.

— Не знаю, — відповідав він. — Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.

— Але хто захистить Тото? — непокоїлася Дороті.

— Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, — запевнив її Залізний Лісоруб.

Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.

Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:

— Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно — такий великий, а нападаєш на маленького песика!

— Я не кусав його, — винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.

— Але ти намагався це зробити, — наполягала Дороті. — Ти просто боягуз, і все тут!

— Це правда! — погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. — Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?

— Чого не знаю, того не знаю, — відповіла Дороті. — А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?

— Він напханий соломою? — здивувався