Читати книгу - "Янтарне скло"

І цього разу дещо побачив — над хмарами світився якийсь предмет, і це був не місяць. Хлопець почув бурмотіння Баруга:

— Фаетон? Чи це можливо?

— Що це? — прошепотів Віл.

Баруг нахилився над його вухом та зашепотів у відповідь:

— Вони знають, що ми тут. Вони нас відшукали. Віле, бери ніж та…

Завершити фразу він не встиг: щось злетіло з неба та врізалося в Балтамоса. За частку секунди Баруг стрибнув на прибульця, а Балтамос тим часом намагався звільнити крила. Три істоти почали мовчки боротися, в напівмороці схожі на величезних ос, що потрапили до павутиння могутнього павука: Вілові було чути лише хрускіт гілок і шелестіння листя.

Він не міг скористатися ножем: істоти рухалися надто швидко. Тоді хлопець дістав із рюкзака електричний ліхтарик та ввімкнув його.

Ніхто з них цього не очікував: нападник скинув крила, Балтамос прикрив очі долонею, і лише Баругу вистачило самовладання витримати світло. Але тепер Віл бачив, хто накинувся на них у темряві: це був інший ангел, значно більший і сильніший від його супутників. Рука Баруга була притиснута до його рота.

— Віле! — крикнув Балтамос. — Бери ніж та прорізай… Але цієї миті нападник вирвався з рук Баруга та заволав:

— Лорде Регент! Я знайшов їх!

Від його голосу Вілова голова задзвеніла: хлопцеві ніколи ще не доводилося чути такий крик. За мить ангел напевно злетів би в повітря, але Віл кинув ліхтарик та вистрибнув уперед. За декілька днів до того він убив крилате чудовисько, але використати ніж проти такого створіння було набагато важче. Однак йому вдалося охопити руками величезні крила, що били по повітрю, і він почав батувати пір'я ножем. Декілька секунд потому в повітрі закружляли білі пластівці. Але навіть у вирі несамовитих відчуттів він чомусь пам'ятав слова Балтамоса: «У тебе є справжня плоть, а в нас немає». Дійсно-бо, люди сильніші від ангелів: він таки спромігся завалити одного з них на землю!

Але той усе ще кричав: «Лорде Регент! До мене, до мене!» — і цей крик роздирав Вілові вуха.

Хлопцеві вдалося підвести очі, й він побачив, що хмари крутяться у вирі, щосекунди сяючи дедалі яскравіше, наче їх починає переповнювати якась нечувана внутрішня енергія.

Цієї миті він почув голос Балтамоса:

— Віле, відходь та роби прохід, доки він не прийшов…

Але ангел, що лежав на землі, й досі щосили борсався, і ось йому таки вдалося звільнити одне крило. Він відразу злетів у повітря, тож Вілові довелося вчепитися в нього — інакше ангел за мить утік би. Баруг кинувся слідом, щоб допомогти хлопцеві, і якомога сильніше потягнув голову прибульця назад і донизу — до крил.

— Ні! — знову заволав Балтамос. — Ні! Ні!

Він за мить опинився поруч із Вілом і почав трусити його праву руку, долоню та плече. Нападник знову спробував закричати, але рука Барута вже затуляла йому рота. І тут весь світ потужно завібрував, ніби запрацювала величезна динамо-машина — її ревіння було таким низьким, що його майже не було чути, але цей голос затрусив кожен атом повітря, і Віл відчув, як всі його кістки стиснула невидима рука.

— Він іде, — Балтамос вже майже ридав, і цього разу Віл таки відчув страх, що охопив ангела. — Благаю, Віле…

Хлопець подивився вгору.

Хмари розходилися, і крізь темну діру до них швидко щось летіло. Спочатку здавалося, що нова істота невелика за розміром, але вона щосекунди зростала та ставала дедалі більшою. Вона прямувала саме на них, і не було сумнівів, що її наміри були ворожими: Вілу навіть здалося, що він бачить її очі.

— Ну ж бо, Віле, давай! — настійливо повторював Баруг.

Хлопець підвівся, намагаючись сказати: «Тримайте його міцніше», але щойно ці слова спали йому на думку, ангел осів на землю, розчиняючись і розпливаючись, мов туман, та за мить зник.

— Я вбив його? — тремтячим голосом спитав Віл.

— Ти мусив це зробити, — відповів Баруг. — Але тепер…

— Я не витримаю цього! — вигукнув хлопець. — Чесно, я вже не можу вбивати! Коли це припиниться?

— Нам слід зникнути звідси, — ледь чутко вимовив Балтамос. — Швидше, Віле, будь ласка, швидше…

Обидва вони були смертельно нажахані.

Віл провів по повітрю кінчиком ножа, шукаючи прохід до хоч якого світу — аби тільки залишити цей. Він квапливо зробив розріз і підвів голову: ангел, що падав на них із неба, був лише за декілька секунд льоту, і вираз його обличчя наводив жах. Навіть із такої відстані й навіть цієї гарячої миті Віл відчув, що всі куточки його душі пронизав якийсь безмежний, брутальний, безжальний розум.

І це ще не все: в нього був спис, і він підіймав його, аби метнути…

І за ту мить, котра знадобилася ангелу, щоб зупинитися в польоті, набути вертикального положення та метнути свою зброю, Віл слідом за Баругом і Балтамосом протиснувся у вікно і зачинив його за собою. Коли його пальці вже защипували останній дюйм вікна, він відчув струс повітря — але все скінчилося, і він перебував у безпеці: спис, що простромив би його наскрізь, не влучив, залишившись в іншому світі.

Вони були на піщаному березі моря під яскравим місяцем. За смугою піску росли дерева, схожі на величезні папороті, по узбережжю на милі тягнулися низькі дюни. Повітря було спекотним і вологим.

— Що це було? — подивившись ангелам в обличчя, тремтячим голосом спитав Віл.

— Це був Метатрон, — відповів Балтамос. — Тобі слід було…

— Метатрон? А хто він такий? І не брешіть мені!

— Ми повинні розповісти йому, — сказав товаришу Баруг. — Тобі слід було зробити це раніше.

— Так, слід було, — погодився Балтамос, — але я сердився на нього та хвилювався за тебе.

— Тож розкажіть мені, — промовив Віл. — І пам'ятайте: не варто казати мені, що мені слід робити — на все це мені начхати. Значення мають лише Ліра та моя мати. І в цьому, — звернувся він до Балтамоса, — полягає сенс усіх моїх метафізичних роздумів, як ти їх назвав.

— Гадаю, нам слід повідомити тобі інформацію, котрою ми володіємо, — сказав Баруг. — Віле, саме з цієї причини ми тебе шукали, і саме тому ми маємо відвести тебе до лорда Ізраеля. Ми відкрили таємницю цього царства — світу Господа, — і нам слід поділитися нею з лордом Ізраелем. Ми тут у безпеці? — озирнувся він. — Сюди немає проходу?

— Це зовсім інший світ — інший усесвіт.

Пісок, на якому вони стояли, був м'яким, а схил сусідньої дюни так і запрошував повалятися на ньому. Ніч