Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Пішла вона, а за нею побіг в ліс і цуцик Рябко. Чоловік ліг і зараз захропів. Прокинувся наступного дня, аж сонечко вже високо. «Е, нічого, до обіду упораюся! Хіба тут великого розуму треба? Перше всього — затопити піч, а там все вже піде, як по маслу».

Затопив і почав товкти просо в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною — дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса — думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб'ю».

Виліз на ступу — товче, той горщик і собі товчеться по спині та підскакує, аж виляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!

Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.

«Е! Стривай же, я ж тобі штуку встругну!»

Загнав курчат в сіни, половив, пов'язав валом одне до одного і випустив знову надвір. Спіймав гуску, зарізав її і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ, і корова в оборі не годована, і недоєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю, та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і як язиком їх злизало!

— А сто ж чортів його матері з такою роботою!

Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову, і повернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки — аж в ній і води нема.

— А не сто чортів його матері з такою роботою!

Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.

— Чи не сто чортів!

Сюди, туди за сокирою, але, згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!

— Чи не сто чортів з такою…

Аж тут двері — рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.

Поздоровкалась до нього — сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї — чиста проява! А той песик був голодний, хвать ту гуску та ходу з хати!

— О дивіться, дивіться, — каже жінка, — ваша цюця та вашу гусю вхопила!

Тут уже він не видержав:

– І не сто ж чортів твоїй матері!.. А ти ж чия?! А ти ж чия?!

Та вже довіку заріклися в гості ходити!

Гуцул, чорнокнижник і цісар

Один гуцул мав трьох синів. Поля у них не було, і кепсько їм жилося. Найстарший син сказав:

— У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…

– Іди, сину, — мовив йому батько.

Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст.

І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.

— Куди, леґіню, йдеш? — питає той.

— Шукаю муки на руки.

Бородатий втішився:

— А ти б не найнявся до мене на службу?

— А чого би ні?

— Та чи вмієш читати й писати?

— Аякже, ще й як! — похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.

Бородатий посміхнувся й каже:

— Письменного наймита я не потребую…

Найстарший син вернувся додому.

— Нема добра у світі… — сказав батькові.

А середущий проситься:

— Пустіть тепер мене шукати гараздів.

– Іди, сину, — погодився батько.

Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.

— Куди йдеш? — спитав.

— Хочу десь заробити…

— А ти не пішов би до мене служити?

— Піду, чого ж ні?

— А читати і писати вмієш?

— Го-го, дуже добре! — похвалився леґінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.

— Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі… — засміявся бородач.

І середущий син вернувся до рідної хати.

— Нема добра на світі, — сказав батькові.

Проситься найменший:

— Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…

– Іди, сину, — відповів старий.

Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і — гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.

— Куди ти йдеш, леґінику?

— Шукаю роботу…

— А читати і писати вмієш?.

— Не вмію, чоловіче, — схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.

— Такий наймит мені вже потрібний…

— А яка робота?

— Будеш стирати порохи з книжок.

Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:

— Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?

— Віддав, а що?

— Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.

— Дякую тобі, добра жінко.

Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.

А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:

— Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.

Чоловік прийшов до чорнокнижника:

— Хочу забрати свого сина.

Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:

— Між ними є твій син, мусиш його впізнати…

— Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?

— Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.

— Бідна моя голова — що маю робити? — забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: — Ади, це мій син…

Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:

— Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.

— Ходім, сину, — погодився батько.

Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:

— Я зараз перекинуся на білого коня. А