Читати книгу - "Забуте вбивство"

— А ви пам'ятаєте, як переїздили з Індії до Нової Зеландії?

— Та, власне, ні. Пригадую тільки — але дуже й дуже туманно, — як пливла на кораблі. Пригадую кругле віконце — мабуть, ілюмінатор. А ще пригадую чоловіка в білій уніформі з червоним обличчям, синіми очима і якимсь знаком на підборідді — думаю, то був шрам. Він підкидав мене в повітря, і, пригадую, мені було страшно, але водночас приємно. Але все це дуже фрагментарні спогади.

— А чи пригадуєте ви свою няню?

— Так, пригадую, її звали Ненні. Я пам'ятаю Ненні, вона залишалася зі мною протягом якогось часу, доки мені не виповнилося п'ять років. Вона вирізала качок із паперу. Атож, вона була на тому кораблі. Вона сварила мене, коли я заплакала, бо капітан поцілував мене, а мені не сподобалася його борода.

— Це дуже цікаво, моя люба, бо у вашій пам'яті змішалися дві окремі подорожі. В одній із них капітан мав бороду, а в другій — червоне обличчя й шрам на підборідді.

— Справді, — погодилася Ґвенда, — схоже на те.

— Мені здається можливим, — сказала міс Марпл, — що коли померла ваша мати, ваш батько спочатку привіз вас із собою до Англії й ви протягом певного часу жили в тому будинку, який тепер називається Дім-на-Горі. Адже ви розповіли мені, що той будинок здався вам рідним домом відразу, як ви тільки оселилися в ньому. А кімната, яку ви обрали собі за спальню, певно, була вашою дитячою кімнатою.

— Вона справді була дитячою кімнатою. Там досі є ґратки на вікнах.

— От бачите? І вона була обклеєна тими веселими шпалерами з волошками та маками. Діти дуже добре пам'ятають, якими були стіни їхньої дитячої кімнати. У мене в пам'яті назавжди збереглися бузкові півники на стінах моєї дитячої кімнати, хоч, наскільки мені відомо, її обклеїли іншими шпалерами, коли мені було лише три роки.

— І саме тому я відразу подумала про іграшки, про дім для ляльок і про шухляди з іграшками?

— Атож. І про ванну, облицьовану червоним деревом. Ви мені сказали, що уявили собі, як у ній плавають качки, відразу, як тільки її побачили.

Ґвенда сказала замислено:

— Мені й справді здалося, що я знаю, де там усе є — і кухня, і комод із білизною. І я весь час думала про те, що існують двері, які ведуть із вітальні в їдальню. Але хіба можливо, щоб я тепер приїхала до Англії й купила саме той дім, у якому жила багато років тому?

— А чом би й ні, моя люба? Це просто дивовижний збіг, а дивовижні збіги в житті трапляються. Ваш чоловік хотів мати будинок на південному узбережжі, ви шукали такий будинок і випадково натрапили на дім, який розбудив вашу пам'ять і привабив вас. Він був прийнятного для вас розміру й продавався за помірковану ціну, тож ви купили його. Це аж ніяк не можна вважати чимось неймовірним. Якби цей будинок належав до тих, які називають (і нерідко слушно) «дім із привидами», гадаю, ви повелися б інакше. Але у вас не виникло якоїсь відрази до нього, крім тієї миті, коли, як ви мені розповіли, ви почали спускатися сходами й подивилися згори на хол.

Вираз страху знову промайнув в очах Ґвенди.

— Ви хочете сказати, що Гелена… це теж правда? — запитала вона.

Міс Марпл відповіла їй дуже лагідним голосом:

— Я думаю, що так, моя люба… Думаю, ми повинні виходити з того припущення, що коли інші події — це ваші спогади, то й вона — ваш спогад…

— Тобто я й справді бачила там вбиту людину — задушену, — і вона лежала там мертва?

— Я думаю, ви не усвідомлювали, що вона задушена, на цю думку наштовхнула вас п'єса, яку ви вчора дивилися, і ваш досвід дорослої людини, який підказує вам, що може означати синє спотворене обличчя. Я думаю, навіть дуже мала дитина, яка спускалася сходами, могла впізнати насильство, смерть та зло й пов'язати їх із певною послідовністю слів, бо я не маю сумніву, що вбивця справді промовив ці слова. Та сцена мала бути великим потрясінням для дитини. Діти — дивні малі створіння. Коли вони дуже налякані, а надто тим, чого не розуміють, вони про це не говорять. Вони ховають його десь у собі. Можливо, навіть забувають. Але пам'ять зберігає той спогад, хоч і десь дуже глибоко.

Ґвенда зробила глибокий вдих.

— І ви думаєте, щось подібне трапилося й зі мною? Але чому я тоді не пам'ятаю про все це тепер?

— Важко запам'ятати все по порядку. І нерідко, коли людина робить таку спробу, її пам'ять відсуває ці події ще далі. Але як на мене, то існують одна або дві ознаки, які вказують на те, що було саме так. Наприклад, коли ви розповідали мені про те, що з вами сталося в театрі учора ввечері, то застосували таке сполучення слів, яке багато про що говорить. Ви сказали, що «дивилися крізь перила» — але за нормальних обставин, як вам відомо, людина дивиться в хол не крізь перила, а поверх них. Лише дитина могла дивитися крізь.

— Ви дуже слушно це помітили, — відразу погодилася Ґвенда.

— Малопомітні речі дуже часто бувають значущими.

— Але хто вона була, Гелена? — запитала Ґвенда з розгубленим подивом,

— Скажіть-но мені, моя люба, ви досі переконані, що то була Гелена?

— Так… Це дуже дивно, бо я не знаю, хто така «Гелена», але разом із тим я її знаю — тобто я знаю, що там лежала «Гелена»… Але як я зможу довідатися більше?

— Я думаю, вам треба насамперед з'ясувати, чи були ви в Англії в ранньому дитинстві або, принаймні, чи могли ви тут бувати. Ваші родичі…

— Тітка Елісон, — урвала її Ґвенда. — Я певна, вона знає, була я тут чи не була.

— Тоді я раджу вам надіслати їй листа авіапоштою. Напишіть їй, що виникли обставини, за яких вам конче треба знати, бували ви в Англії чи ні. Думаю, ви отримаєте відповідь авіапоштою ще до того, як приїде ваш чоловік.

— О, дякую вам, міс Марпл. Ви були дуже доброю до мене. І, сподіваюся, ваші припущення відповідають дійсності. Бо якщо так, то зі мною все гаразд. Я маю на увазі, що в моїх проблемах немає нічого надприродного.

Міс Марпл усміхнулася.

— Я сподіваюся, що все так і є, як ми думаємо. Післязавтра я