Читати книгу - "Шоколад із чилі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти теж туди їдеш? — наважилася запитати Лінка.
— Ні, сьогодні мені пощастило, я на вулиці Каспшака. Власне, я недалеко мешкаю, буде близько додому. Може, золотих гір тут і не обіцяють, зате я так вивчив Варшаву, що тепер, мабуть, міг би й таксистом працювати, — засміявся він. — Ну, біжу. Між іншим, п’ять годин — це зовсім небагато, не завжди встигаєш. Успіхів! — додав він.
Лінка знайшла зупинку й навіть досить швидко зорієнтувалася, куди треба їхати. Невдовзі була на Тархомині, посеред багатоповерхівок.
Вийшла й рушила Черемховою. Їй пощастило: з будинку саме виходило двійко дівчат, тож вона швиденько шаснула досередини. За мить блискучі флаєри з рекламою якогось вечірнього ліцею опинилися в довгастих щілинах поштових скриньок. Лінка лише тепер глянула, що вона, власне, роздає. Ліцей для дорослих? Вечірній? Вона не розуміла, про що йдеться. Їй здавалося, що до ліцею ходять її однолітки, а дорослі можуть учитися хіба у виші. Може, це для тих, які просиджують по кілька років у тому самому класі? Зрештою, вона погодилася б і на вечірній, бо ненавиділа рано вставати. От якби уроки починалися, скажімо, о п’ятій вечора, життя було би зовсім іншим! Наклеїла плакатик на дошці й вийшла з будинку. «І через віщо ото стільки галасу? — подумала вона. — Це ж зовсім не складно».
Вона проминула дитячий майданчик, де о цій порі вирувало життя. У пісочниці народжувалися пісочні зірки й ведмедики, якийсь малюк почав щосили гамселити лопаткою по спині значно старшого від себе товариша. Його мати, зайнята розмовою з подружкою, добре бачила, що відбувається, але не квапилася втручатися, певне, сподівалася, що суперечка сама владнається. Нарешті знехотя підвелася, однією рукою витягла дитину з пісочниці, а другою відважила малому добрячого ляпанця по дупі. Хлопчик розплакався, а мати, зітхнувши, посадила його назад до пісочниці й повернулася на лавку, погрожуючи дитині здалеку пальцем. «Добре, що Кай уже не такий малий», — подумала Лінка. Вона теж колись ходила з ним на майданчик аж до Саського саду. Мабуть, у центрі майданчики були не надто потрібні, бо там небагато молоді й дітей.
Наступний, зазначений на карті будинок, виявився зачиненим. Лінка натиснула першу-ліпшу кнопку домофона.
— Алло? — озвався хтось грубим, непривітним голосом.
— Ви можете мені відчинити? Я із флаєрами…
Трубку поклали. І все. Лінка спробувала подзвонити до іншої квартири. Тут було ще гірше, бо перше ніж трубку кинули, дівчина встигла почути кілька «теплих» слів. Ну, Бог трійцю любить. Натиснула на сімку, може, пощастить?
— Флаєри? Тільки смітите! Якщо ти зараз звідси не заберешся, то я вийду й покажу тобі!
Що залишалося робити в такій ситуації? Лінка відчула, як на очі набігають сльози. Ні, так легко вона не здасться, мусить щось вигадати. Натиснула ще одну кнопку.
— Пошта, — повагом сказала Лінка. І сталося диво, пролунав довгий сигнал і двері відчинилися. Дівчина зайшла досередини й сягнула по флаєри. Раптом на сходах почулися кроки й за мить у холі з’явився літній добродій у капцях.
— Ага! То ти собі пригод шукаєш, га?! — гаркнув він у неї за спиною. — Спокою людям не даєте! По телевізору — реклама, серіалу не подивишся, перед новинами — реклама! Навіть у власному домі — реклама!
Незважаючи на спеку, він був одягнений у сірий вовняний светр і смугасті штани, мабуть, піжамні.
— Пробачте, це моя робота, — тихо промовила Лінка.
— Робота, робота! Краще б ти за якусь порядну роботу взялася, а не смітила тут!
Лінка позадкувала до виходу, а тоді криво всміхнулася й вийшла. Вона ще чула, як старий щось вигукував їй услід, але, на щастя, не розібрала слів.
Було парко й незважаючи на те, що настала вже надвечірня пора, повітря було гаряче й липке. Лінка витерла спітніле чоло й глянула на годинника. Ну що ж, протягом майже години їй вдалося побувати лише у двох будинках, та ще й в останньому не почепила плакатика. Але туди вона точно не повернеться, нічого не вдієш. Дівчина рушила далі, занепокоєно зиркаючи на небо, де клубочилися чорні хмари.
Із наступним будинком проблем не було, але далі все поточилося гірше. По-перше, пароль «пошта» перестав діяти. Лінка спробувала дістатися досередини, пояснюючи, що забула ключі, але якась пані запитала в неї, з якої вона квартири й Лінці аж заціпило.
— Я вже знайшла ключі, дуже дякую, — пробурмотіла вона й роз’єдналася.
Ніхто не попередив її, що розносячи флаєри, вона муситиме брехати й щось вигадувати, узагалі вся ця ситуація їй страшенно не подобалася… Вирішила почекати, доки з будинку хтось виходитиме чи навпаки, заходитиме. Це теж було не найкраще рішення, бо на неї якось дивно позирали. Разів зо два їй пощастило — двері просто виявилися незачиненими! Може, домофон поламався, чому мешканці точно не раділи, зате Лінка — навпаки! Дівчина помітила, що погляд на світ може змінюватися залежно від того, де ми перебуваємо й чим займаємося.
Вона «опрацювала» хіба що половину зазначених будинків, а вже була майже сьома. Щиро кажучи, Лінка втомилася. Небо почорніло. В очікуванні, доки хтось вийде з наступного будинку на Черемховій, вона дивилася на хмару, що повисла просто в неї над головою. Довкола зробилося безлюдно, матері з дітьми швидко повтікали з майданчика.
Перші краплини дощу, великі й важкі, упали на розпечений асфальт. Лінка сховалася під маленьким козирком і притиснула до живота сумку із флаєрами, намагаючись врятувати їх від води. Дощ падав косо. Це суперечило законам фізики, але було цілком реальним, як і те, що за хвилину і Лінка, і сумка геть змокли. Темне небо розчахнула блискавка. «Тепер треба полічити», — подумала дівчина. Не встигла вона порахувати навіть до трьох, як пролунав глухий гуркіт. Дуже близько. Лінка затремтіла… На ній була тільки тонка футболка й коротка джинсова спідничка. Дощ струменів їй по ногах, цівочки стікали між пальцями ніг і ремінцями босоніжок. Притислася до стіни. Під час спеки дощ, може, й був бажаним, але тепер, коли мокра тканина липнула до тіла, Лінка щосили прагнула, щоб знову з’явилося сонце.
Гроза закінчилася так само швидко, як і почалася. Лінка заплющила очі і, стискаючи мокру сумку, підняла голову, дозволяючи сонячним променям пестити її ніс і щоки. Під заплющеними повіками пролітали крихітні золоті порошинки. Дівчина намагалася насолоджуватися миттю й не перейматися ані станом флаєрів у торбі, ані тим, що залишилося ще зробити. «Дзен, — подумала вона. — Це моє дзен».
«Ніколи в житті, — думала Лінка, — я не промину того, хто роздає флаєри на вулиці». Віддавши останню рекламку вечірнього ліцею для дорослих, вона полегшено
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.