Читати книгу - "Комета прилітає"

– запитав Чмих, витягаючи шию, щоб побачити вершину, однак гора ховалася у важких сірих хмарах. – А ти пильно придивися, – порадив Нюхмумрик. – Бачиш, скільки цигаркових недопалків навкруги? Це професори поскидали їх вниз. – О-о, зрозуміло, – Чмих засмутився, що не він першим це помітив. Усі троє спиналися вгору вузькою крученою стежкою, пов’язані між собою страховою мотузкою, яка затягувалася у кожного вузлом на животі. – Не забувайте, що все робиться на вашу відповідальність, – нагадав Чмих, котрий ішов останнім у зв’язці. – А ще пам’ятайте про моє запалення вушок у дитинстві. Стежка ставала все стрімкішою і стрімкішою, мандрівники дряпалися все вище і вище. Над ними здіймалися древні гігантські гори, а навколо було пустельно й жахливо самотньо. Поміж голими скелястими вершинами витав, широко розпростерши крила, кондор, єдина жива істота у цьому безгомінні. – Який страшенно велетенський птах, – мовив Чмих. – Як йому, мабуть, самотньо там, угорі! – Та він, напевно, має десь дружину і цілу купу маленьких діток, – заперечив Нюхмумрик. Кондор велично ширяв у небі, час від часу повертаючи набік голову з гачкуватим дзьобом й зиркаючи холодними очима. Він завис у повітрі просто над ними, ледь похитуючи крильми. – Що він замислив? – стурбувався Чмих. – У нього лютий вигляд, – пробурмотів Мумі-троль. – Боюся, він надумав нас… – Летить сюди! – несамовито зойкнув Нюхмумрик. Усі троє кинулися до скелі. З пронизливим посвистом крил кондор шугонув на них. Друзі втиснулися в крихітну западинку в прямовисній стіні, міцно вчепившись один в одного і в безпорадному жаху сподіваючись найгіршого. Ось знову! Кондор налітав, мов буря, величезні крила вдарялися в скелю, а навколо стало темно. То було справжнісіньке жахіття! Аж раптом усе стихло. Дрібно тремтячи, вони повисували носики зі свого сховку. Далеко внизу під ними, в урвищі, де чимраз більше гусла темрява, ширяв, широко кружляючи, кондор. Потім він рвучко піднявся вгору і полетів углиб гір. – Засоромився своєї невдачі, – пояснив Нюхмумрик. – Кондори дуже горді. Вдруге сюди не поткнеться! – Кондор з кондорятами! Дуже зворушливо! – гарячкував Чмих. – А ще велетенські ящірки! Водоспад, що западається під землю! Забагато колосальних пригод для такого крихітного звірятка, як я! – Найколосальніша пригода ще попереду, – заспокоїв його Мумі-троль. – Наша комета. Усі троє глянули вгору на важкі хмаровища. – Хотілось би вже побачити ясне небо, – мовив Нюхмумрик, підняв пір’їну, що її зронив кондор, й устромив у свого капелюха. – Ходімо. Час підпирає. Надвечір вони видряпалися так високо, що досягли хмар, ураз опинившись у тенетах холодної імли, і тільки сіра порожнеча залягала навкруги. Камениста стежка стала слизькою й небезпечною. Друзі страшенно мерзли, а Мумі-троль тоскно думав про теплі вовняні штани, які саме цієї миті мандрували, напевно, до ядра Землі. – А я гадав, що хмари м’які, пухнасті й приємні на дотик, – розчаровано пробубонів Чмих і пчихнув. – Як мені вже набридла ця клята подорож! – Що це там? – вигукнув Мумі-троль і став як укопаний. – Там щось лежить і виблискує… – Діамант? – Чмих знову збадьорився. – Здається, маленький браслет, – мовив Мумі-троль, ступивши в густу пелену туману. – Будь обережний! – застеріг його Нюхмумрик. – Він лежить на самому краю провалля! Мумі-троль, дуже обачно ступаючи, рушив далі. Над самим урвиськом він ліг на живіт, простягнув уперед лапу. – Міцно тримайте мотузку! – гукнув друзям. Нюхмумрик з Чмихом натягували мотузку що було сили, Мумі-троль нахилився ще далі над прірвою, йому нарешті вдалося досягнути браслет. Ухопивши прикрасу, він порачкував назад. – Це – золото, – сказав він до Нюхмумрика. – Ти, пригадую, казав, що у Хропсі був золотий браслет на лівій ніжці? – Казав, – спохмурнів Нюхмумрик. – Вона була така гарненька! Її завжди вабило збирати квіти у найнебезпечніших місцях. – Тепер від неї, без сумніву, нічого не зосталося, – бовкнув Чмих. Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, – сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати. – Тепер ми стоїмо понад хмарами, – урочисто проказав Нюхмумрик. Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили. – Що це? – нажахано прошепотів Чмих. Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем. – Може, це захід сонця так розмалював небо? – невпевнено припустив Нюхмумрик. – Так воно і є! Жодного сумніву! – підтримав його Мумі-троль. – Сонце заходить… Однак усі троє чудово знали, що то був не захід сонця, а комета, яка своїм червоним світлом осяяла вечірній небокрай. Вона прямувала до Землі, до всіх живих істот, котрі її населяли. На найвищій вершині шпичастого гірського кряжу притулилася Обсерваторія, де професори вели незчисленні дивовижні спостереження, жили відлюдькувато наодинці з зірками та не до міри палили цигарки. Вежа Обсерваторії мала округлий прозорий дах, прикрашений скляною, забарвленою всіма кольорами веселки, кулею, яка поволі, але невпинно оберталася навколо себе. Мумі-троль крокував попереду всіх. Він відчинив вхідні двері й поштиво завмер на порозі. Вежа – велика зала – була обладнана найпотужнішим у світі телескопом, який день і ніч, спроквола обертаючись навсібіч, спостерігав за зоряним небосхилом, чи не чигає десь у Всесвіті небезпека, і при цьому по-котячому муркотів. Юрми маленьких професорів метушилися навкруги, шастали вгору і вниз блискучими латунними сходами, щось регулювали, щось відкручували, щось вимірювали, час від часу записуючи покази до нотатників. Вони страшенно поспішали і всі як один палили цигарки. – Доброго вечора! – привітався Мумі-троль. Однак ніхто не звернув на нього уваги. Тоді він шанобливо підступив до найближчого до себе професора і посмикав його за полу піджака. – Ти знову плутаєшся під ногами! – розсердився професор. – Вибачте, але я у вас ще ніколи не бував, – знітився Мумі-троль. – То був хтось інший, дуже на тебе схожий, – буркнув професор. – Ані хвилини спокою останнім часом. Ми не маємо часу для всіх, хто вештається тут знічев’я і наївно розпитує про якісь безглузді речі. Якісь там браслети на лапки… Оця комета – найцікавіша з’ява в моєму житті… А ти чого хочеш? – Нічого надзвичайного, – промимрив Мумі-троль. – Хотів би тільки довідатися, чи була вона пухнастою… я маю на увазі, та особа, котра приходила раніше… Може, мала квітку за вушком? Професор здійняв руки до неба і зітхнув. – Пушок та квіти мене не цікавлять, – сказав він. – А ще менше – браслети на лапках. Невже ти