Читати книгу - "Остання любов президента"

У нас дві трилітровки й кульок свіжих мідій. Ми поспішаємо, бо спекотно. А мідії залишаються свіжими зовсім мало часу.

Незабаром вони шиплять на листі заліза, під яким палає дерево, викинуте морем на скелястий берег. Вони випльовують із себе останні краплі вологи.

А ми п’ємо кисляк. Продавщиця біля бочки сказала, що це не вино, а забраковане шампанське, точніше, шампанське без газу. На смак цього не скажеш, але воно холодне, а сонце пече нестерпно. Тому нам начхати, чи забраковане це шампанське. Чи забраковане вино. Ми просто сидимо на камінні та й ловимо кайф. Ловіть, доки ловиться. Любіть, доки любиться.

Ми тут лише третій день, тому ще не розібралися, кого любити. Треба, звичайно, зібратися, піти на дискотеку у який-небудь санаторій, а там уже роздивитися. Але це, можливо, завтра. А сьогодні нам добре й утрьох.

— Класний одеський анекдот! — оголошує Женька. — Сидить єврей на мості й чухає свої яйця. До нього підходить інший такий самий і запитує: «Сеню, чому ти сидиш на мості й чухаєш свої яйця?» — «А що, — відповідає Сеня. — Ти хочеш, щоб я сів на них і чухав міст?»

Ми сміємось. У нас немає вибору. В нас немає програми-максимуму. Ми реалісти. У нас буде три тижні мідій, холодного вина з бочки та душевна жіноча компанія, яка, якщо процементується й пропахне один одним, збереться тут і наступного літа.

21

Київ. Травень 2015 року. П'ятниця.

До мене зазирає Микола Львович. Я прошу його зайти за півгодини. Бо переді мною сидить на легендарному дивані майора Мельниченка депутат Кармазов, голова комісії з державних свят. Зачіска їжаком йому личить. Він схожий на боксера, хоча за освітою ветеринар. Утримує мережу ветеринарних клінік. Молодець, у тридцять п’ять років стільки набудував!

— Але ж зрозумійте, — каже він. — Країна потерпає від величезних збитків. Слід скоротити кількість нацвихідних! Ви лише порахуйте! — Він робить широкий жест у напрямку настінного календаря, подарованого мені Інститутом іудаїки. — З двадцять п’ятого квітня економіка у стані непритомності! Ось, погляньте! Німецький бундестаг уже втретє присилає листа з проханням відмінити свято Перемоги. Це ж архівне свято! Ветеранів не залишилось! Країни, яка перемогла, давно вже не існує. Європа від свого Дня Перемоги — 8-го травня відмовилася ще минулого року, але там цей день завжди був робочим! Будуть інші перемоги, тоді і виберемо новий день, щоб переможцям було коли святкувати. Адже ми — мирна країна! Ми ж ні з ким не воюємо!

— Добре, — я киваю головою. — Ти ж знаєш, що я з тобою згоден. Став на порядок денний, а мій представник у парламенті оголосить мою думку. Добро?

Ветеринар Кармазов задоволений. Він три місяці просився на прийом. Якби я раніше знав, про що піде мова, то зустрівся б з ним і раніше. Але я боявся, що розмова піде про запровадження нових нацсвят!

— Заклич Львовича, — прошу я помічника.

— Його тут немає.

— Тоді піди й знайди його. Скажи, що я чекаю!

Коля Львович заходить похмурий і насуплений. Запитує:

— Про що ви з ним розмовляли?

— А тобі яке до того діло? Про День Перемоги.

— І що? — Львович явно мені не вірить.

— Будемо відміняти, щоб підняти травневу економіку до рівня квітневої й червневої. Так. Сідай, я тебе слухаю!

Львович сідає у м’яку виїмку, залишену на дивані депутатом, який щойно пішов.

— Про що бажаєте почути?

— По черзі. Чому Відділ реєстрації стоїть порожній? Хто ця жінка, яку ти приводив до мене в лікарню?

— Це все одне запитання. — Коля Львович зовсім не палає бажанням розповідати. Але відступати не можна. Особливо сидячи. — Її звати Майя Володимирівна Войцехівська.

— Вже чув.

— У її житті була велика трагедія. Три місяці тому на власному вертольоті загинув її чоловік, Войцехівський Ігор Володимирович, 1980 року народження. Вона дуже його кохала.

— Ти що, переповідаєш мені індійський фільм? — Я починаю втрачати терпець.

— Якщо у вас бракує часу... — Львович піднімається з дивана.

— Сиди, — наказую йому я. — Сиди й розповідай!

— Коли ви лежали в комі в лютому, питання потрібно було вирішувати терміново. Це було необхідно для стабільності у країні... Її чоловіка намагалися врятувати, але не зуміли. Були порушені функції мозку. Вона була категорично проти того, щоб його серце використали для трансплантації. Вона навіть поклялася ніколи з ним не розлучатись і домовилася з якимось інститутом про те, що за сто тисяч доларів на рік вони будуть підтримувати серце її чоловіка живим... Нам довелося піти на серйозні компроміси. Адже це було найсвіжіше серце.

Я торкнувся рукою грудей. Стало гаряче.

— Кінець кінцем довелося підписати контракт з нею. Коли ви остаточно видужаєте, я вас із ним ознайомлю. Один із розділів контракту дає їй право постійно перебувати поруч із серцем її покійного чоловіка. Тому кабінет, про який ви говорили, звільнено для неї. Та поки що ми не будемо чіпляти ніякої таблички. Та й вона сама ще не знає, хоче тут сидіти, чи ні!

Я зчепив пальці обох рук у замок і замислився.

— Тобі не здається, що мої веснянки прогресують? — запитав я у Львовича.

Він придивився до мого обличчя.

— Та ні, їх не побільшало...

— А що, іншого серця у вас не знайшлося?

— На інше треба було чекати, а це виявилося зовсім поруч, у сусідній операційній. Належало воно, звичайно, не найкращому представнику суспільства. Але цю інформацію Майя Володимирівна пообіцяла зберігати в таємниці.

— А вночі? Де вона спить? — запитав я.

Львович затнувся.

— На Десятинній. За стіною вашої спальні. Там, в іншій квартирі, була раніше кімната для відпочинку прислуги. Але вхід знадвору. Та ви не переживайте, її ніхто не бачить і про неї ніхто не знає. Майже ніхто.

— Що ти зробив? — запитав я, узявши Львовича в оптичний приціл своїх очей.

— Я врятував вам життя і зберіг стабільність у державі. Друге, до речі, набагато важливіше за перше. Ви самі розумієте, хто відразу скористався б вашою хворобою чи смертю, щоб оголосити чергову війну корупції в найвищих ешелонах і під цією вивіскою змінити наш прошарок.

— Наш прошарок? — здивувався я, почувши нове для себе висловлювання.

— Так,