Читати книгу - "Остання любов президента"

— За що?

— Не дала начальникові зміни!

— Молодчина! — намагаюся я її підбадьорити.

Вона піднімає обличчя і дивиться на мене заплаканими очима. Їй десь років вісімнадцять. Фарбована білявка з розмазаною косметикою на обличчі. Але під усім тим є щось справжнє. Справжнє переживання свого нещастя.

— Мені теж погано, — кажу, щоб заспокоїти її.

В її очах спалахує вогник надії. Ніби їй кортить у подробицях дізнатись про мої нещастя, а потім порівняти їх зі своїми.

— У мене хлопчик народився мертвим, — додаю я.

Вона ще вище піднімає голову та дивиться на мене уважніше. Мовляв, ну, давай, нарікай на життя!

— Дружину залишили на три дні в пологовому будинку. Доки шви не стягнуться.

— Яка вага?

Я знизую плечима.

— Мертвих не зважують, — міркую вголос. — Але йому треба дати ім’я. Щоб краще запам’ятати!

— Ти бачив його?

— Ні.

— Якщо хочеш, ходімо до тебе! — пропонує мокра білявка.

— Ми живемо з моїми батьками.

— Тоді йдемо до мене, в гуртожиток. Тут поруч. Лише доведеться дертися через вікно, щоб не розбудити Бурчиху — це наша комендантка. Вона — дурепа, якщо хто-небудь з хлопців у гості — відразу міліцію викликає.

— Ходімо, — погоджуюсь я.

Додому мене не тягне з багатьох причин.

19

Київ. Пуща-Водиця. Травень 2015 року.

Генерал Свєтлов полюбляє цивільний одяг. У нього костюм від Вороніна-молодшого. Сірий, але не мнеться. А під час особливого неясного освітлення блищить. Якщо генерал віддає перевагу цивільному — йому можна цілком довіряти. Отже, він не мріє стати головнокомандуючим. У нього немає манії величі.

Поруч зі Свєтловим біля відчиненої брами стоять директор санаторію Мунтян і різна там обласна обслуга. За обслугою блищить на сонечку знайома лисина начальника моєї охорони — полковника Потапенка. Теж любителя цивільного одягу.

Трійка «мерсів» безшумно вкочується у браму, і вона зачиняється. Я — в середній машині. Перша — порожня, у третій — помічник.

— Усі зібралися, — доповідає Свєтлов вже біля головного корпусу. — Чекають у концертній залі.

— Відмінити. — Я дивлюсь йому в вічі. — Зал відмінити. За півгодини в мисливському будиночку.

— Тоді краще за п’ятнадцять хвилин, — неголосно промовляє Свєтлов. — Про всяк випадок.

Я киваю. Відходжу до Мунтяна.

— Є проблеми? — запитую директора санаторію.

— Завжди є, але не скаржимось!

— Правильно. Ось чому ти вже тут десятий рік! Кави зробиш?

За кілька хвилин ми вже в санаторному барі. Й офіціант з обличчям тінейджера несе експресо. Помітно, як тремтять його руки під поглядом директора.

— Чий син? — запитую, вказуючи поглядом на офіціанта.

— Кастелянші. В нашій справі краще довіряти династіям.

— У нашій теж. Принаймні, більшість так думає. З Банкової нікого сьогодні не чекаєте?

— Микола Львович сьогодні ще тут, а більше нікого. Сьогодні ж — робочий день.

— Микола Львович тут? — Я починаю закипати.

— Він приїхав учора вночі. Не сам. — В очах Мунтяна блиснула добра поблажливість, немов завів мову про дитину. — Вони зараз снідають у кімнаті, і його водій теж тут. Так що от-от поїде.

— А з ким він приїхав? — Я починаю думати про цю жінку, Майю Войцехівську, про яку я ще нічого не знаю, крім імені та прізвища.

— Молода, схожа на циганку. — Мунтян мнеться. З обличчя помітно, що все знає. — Ну співачка вона, Інна Жанина...

— Тьху! — Вирвалося в мене мимоволі.

— Чого «тьху»! — В голосі директора відчувається незгода. — Вона дуже приємна. А вам було б краще одружитися...

— Ти що, прихерів? — Моя права долоня стискається у кулак. Я підводжуся зі шкіряного крісла.

— Пробачте, дуже прошу, — починає лопотіти він. — Це від утоми. Це не мої слова. Це Микола Львович про вас говорив!

— Мудак твій Микола Львович! — гарчу я.

— Так, так, мудак, — киває Мунтян.

Мій настрій поліпшується, коли я бачу перед собою відкриті обличчя, що зібралися у мисливському будиночку послухати мене. Які погляди! От наш ресурс. Він тут, а не у агентствах з працевлаштування!

— Добрий день, — кажу я й спиняю жестом саму спробу привітати мене. — Генерал Свєтлов відібрав вас для особливого державного завдання. Ми домовилися з Російською Федерацією про сумісну операцію «Чужі руки». Гадаю, що зміст зрозумілий. Те, що регулярно робить київська «Кобра» в Криму, а чернігівська — у Дніпропетровську, те саме ми будемо робити в Росії, а вони — у нас. Тільки на зовсім іншому рівні. Ви прямуєте до Москви, а звідти — відразу у один з регіонів. У Москві ви отримаєте інформацію про найвищі постаті регіональної влади, які так чи інакше причетні до злочинної діяльності. Не ставлячи перед фактом місцеві органи внутрішніх справ чи спецслужб, ви мусите за три-чотири нічні години провести затримання цих осіб і відразу ж вилетіти назад до Києва. Сидіти будуть ці особи на нашій території. Російська група буде робити те саме тут і забирати наших покидьків до Росії. Усе зрозуміло?

Хлопці кивають. Я бачу, що їм подобається рішучість. Вони смакують наперед боротьбу зі злочинністю у вищих ешелонах влади. Звичайно, вони хотіли б займатися тим тут і постійно, але шкода. Неможливо. Тут можна робити щось радикальне лише чужими руками. Як і у Росії. Дай Боже, продовжимо.

— Подальшу інформацію вам надасть генерал Свєтлов, якого я призначаю відповідальним за операцію з українського боку. Удачі!

Поки я йду від мисливського будиночка до головного корпусу, то відчуваю спиною та потилицею погляди цих хлопців. Я проходжу біля озера, де плаває лебідь. Зупиняюся.

«А що, коли моїх хлопців будуть використовувати просто для місцевих переворотів? — Закрадається сумнів. — Ні, адже я збираюся використати російських хлопців за призначенням. А не для того, щоб розбиратися з тим-таки Колею Львовичем... Хоча вже давно пора з ним розібратися».

— Він усе ще тут? — запитую я Мунтяна, який стоїть біля мого «мерса».

— Поїхав. Як побачив, що ви тут, — відразу чкурнув!

20

Крим. Судак. Липень 1982 року.

— Гей! Хто крайній?

Черга перед бочкою з білим кисляком оглядається. Вірніше, кожний оглядається, щоби переконатися, що він не крайній. Усі чоловіки в плавках. Половина тримає у руках трилітрові банки.

— Я, я — крайній, — визнає дідусь у плавках і панамці.

Ми