Читати книгу - "Історик"

Коли батько знову їхав на південь, він взяв мене із собою. У нього мала відбутись лише одна зустріч, до того ж неформальна, вона навіть не була варта подорожі, але тато сказав, що хотів показати мені місцевість. Цього разу потягом ми заїхали набагато далі від Емони, а потім пересіли на автобус, щоб дістатися до пункту призначення. Батько від давав перевагу місцевим транспортним засобам, де б він не був. Зараз, коли я подорожую, я часто думаю про нього й залюбки залишаю найману машину та шукаю метро.

— От побачиш, Рагуса — це місто не для машин, — сказав він, коли ми трималися за металеві поручні, що відділяли кабіну водія. — Завжди намагайся сідати спереду, так менша імовірність того, що тебе знудить. — Я стисла поручні з такою силою, що мої руки аж побіліли, ми немов пролітали повз купи блідо-сірих каменів, які в цьому новому регіоні вважалися горами.

— О Боже! — скрикнув батько під час ще одного стрибка на крутому повороті.

Усі інші пасажири були зовсім спокійні. Через прохід, на сусідньому сидінні, жінка в чорному одязі плела, бахрома шалі, що покривала її голову, танцювала щоразу, коли автобус здригнувся.

— Дивись уважно, — привернув мою увагу батько. — Ти зараз побачиш один із кращих краєвидів цього узбережжя.

Я пильно вдивлялась у вікно, думаючи про те, що йому не обов’язково давати мені так багато інструкцій, я намагалася увібрати в себе все від скелястих гір і навколишніх сіл. Перед заходом сонця мені пощастило: на краю дороги стояла жінка, мабуть, чекаючи автобуса, що їхав в інший бік. Це була висока жінка, у довгих, важких спідницях, тугому жилеті; на голові в неї був серпанковий капелюшок, схожий на метелика. Вона була сама серед каменів, сонце ледь торкалося її, а поруч на землі стояв кошик. Я могла б прийняти її за статую, якби вона не повернулася й не подивилась нам услід. У неї було бліде обличчя овальної форми, але вона була дуже далеко і я не могла розгледіти його виразу. Коли я описала її батькові, він припустив, що, можливо, вона була в національному вбранні цієї частини Далмації.

— Великий капелюх із крилами по боках? Я бачив такі на картинках. Можна сказати, що вона схожа на примару. Мабуть, вона живе в дуже маленькому селі. Зараз там більшість молодих людей носять джинси.

Я ніби приклеїлась до вікна. Більше не зустрічалося жодних примар, але я нічогісінько не пропускала Переді мною відкрився чудовий краєвид. Далеко внизу, під нами, лежала Рагуса, місто мов із слонової кістки, залите сонцем, оточене наче вилитим із міді морем, з дахами в обрамленні гігантських середньовічних стін, червоніших за вечірнє небо. Місто розташувалося на великому круглому півострові, крізь високі стіни, здавалося, не міг проникнути ні морський шторм, ні чужі війська, він був таким собі гігантським виступом на Адріатичному узбережжі. Тоді, згори, з дороги, місто здавалося мініатюрним, немов його обхопили рукою й опустили вниз, до підніжжя гори.

Коли за дві години ми дісталися до головної вулиці Рагуси, вона виявилася мармуровою: протягом століть її добре відшліфували підошвами черевиків, тепер вона відбивала світло навколишніх магазинів та палаців і була схожа не на вулицю, а на великий канал. Наприкінці вулиці, біля порту, під охороною стін старого міста ми зайшли до якогось кафе. Я сіла обличчям до вітру, що ніс пахощі шумного прибою і дивний для такого пізнього сезону запах помаранчів. Море й небо були майже чорними. Удалині, у порту, на поверхні темної води танцювали рибальські човни, вітер доносив до мене звуки моря, запахи й нову ніжність.

— Оце так південь, — задоволено сказав батько, наливаючи склянку віскі й викладаючи сардини на тост. — Уяви собі, якщо ти тут на човні й подорожуватимеш у безхмарну ніч, звідси по зірках можна дістатися просто до Венеції, до албанського узбережжя або в Егейське море.

— Скільки часу триватиме подорож у Венецію?

Я помішала свій чай, і вітер відніс пару в море.

— Десь тиждень або більше на середньовічному кораблі, — відповів батько з посмішкою, розслабившись на якусь мить. — На цьому узбережжі народився Марко Поло, тоді венеціанці часто вторгалися в ці місця. Можна сказати, що ми сидимо на такому собі виході, воротах у світ.

— Коли ти був тут раніше? — я тільки починала вірити в те, що в мого батька було минуле життя, ще до мого народження.

— Я бував тут кілька разів. Чотири або п’ять. Уперше я приїхав сюди дуже давно, коли ще був студентом. Мій викладач порадив мені відвідати Рагусу з Італії, просто щоб подивитися на дива. Я ж казав тобі, що якось улітку у Флоренції вивчав італійську.

— Ти говориш про професора Россі?

— Так, — батько суворо поглянув на мене, а потім у склянку з віскі.

Запанувала тиша, тільки навіс кафе тріпотів на вітрі, що був не за сезоном теплим. З бару й ресторану долинали голоси туристів, дзенькіт сервізів, звуки саксофона й піаніно. Знизу долітав плескіт човнів у темному порту. Нарешті батько заговорив.

— Мені варто розповісти тобі про нього трохи більше, — сказав він, усе ще не дивлячись на мене, але в його голосі почулися доброзичливі нотки.

— Мені б дуже цього хотілося, — відгукнулась я обережно.

Він ковтнув віскі.

— Ти дуже вперта щодо історій, ти це знаєш? «А ти ще більше впертий», — хотілося мені відповісти, але я притримала язика, бо мені потрібна була історія, а не сварка.

Батько зітхнув.

— Гаразд. Завтра я розповім тобі про нього більше, при світлі дня, коли буду не таким стомленим і ми матимемо трохи часу, щоб прогулятися по стінах, — він показав склянкою на сіро-білі вершини над готелем. — Тоді це буде чудовий час для історій, особливо для таких.

Уранці ми сиділи на висоті триста метрів над поверхнею моря, що билося й пінилося біля міста. Листопадове небо було чистим, як улітку. Батько надів окуляри від сонця, подивився на годинника, сховав брошуру про місто, архітектурні споруди якого із червоними дахами виднілися внизу, почекав, поки група німецьких туристів пройде повз нас і відійде на досить велику відстань. Я подивилась на море навколо обсадженого лісом острова, на блідо-голубий обрій. Звідти приходили венеціанські кораблі, приносячи із собою війну або торговців, їхні золотаво-червоні прапори майоріли під сяючим небом. Чекаючи, поки заговорить батько, я відчула хвилювання від того усвідомлення, яке було зовсім не схоже на розуміння школяра. Можливо, ті кораблі, які я уявляла на обрії, були не тільки частиною якоїсь живої картини. Чому ж батькові було так важко