Читати книгу - "Фальшивомонетники"

— Ні, то була дівка, яку Дюрмер добре знає, він нас і познайомив. Особливо мені дошкулили її балачки. Вона базікала, не змовкаючи. І до чого ж дурна! Я не розумію, як можна не замовкнути в ці хвилини. Мені хотілося заткнути їй рота кляпом, задушити її...

— Мій бідолашний друже! Але ж ти міг би й передбачити, що Дюрмер може підсунути тобі лише ідіотку... Чи була вона бодай гарна?

— Невже ти думаєш, я дивився на неї?

— Ти йолоп. Ти янгол кохання. Спробуймо заснути... чи принаймні ти добре...

— Чортівня! Саме це і вселяє мені найбільшу відразу: що все ж таки я зміг... що я поводився так, ніби справді її жадав.

— Та це ж чудово, старий.

— Замовкни! Якщо це і є кохання, то я наситився ним надовго.

— Який же ти хлопчисько!

— Хотів би я побачити тебе на моєму місці!

— О, я, як ти знаєш, не бігаю за кожною спідницею. Я ж тобі казав: я чекаю великої пригоди. Те, що ти розповів, мене не приваблює. Хоча, якби я...

— Якби ти що?

— Якби вона... Пусте, спробуймо ліпше заснути.

І Бернар рвучко повернувся до друга спиною, трохи відсунувшись від тіла, теплота якого його бентежила. Але Олів’є через мить подав голос знову:

— Як ти гадаєш, Бареса оберуть?

— Чорт забирай! Тебе це хвилює?

— Мені плювати! А знаєш... — Він трохи сперся на Бернарове плече, й той перевернувся. — Мій брат має коханку.

— Жорж?

Малий, який удавав, ніби спить, але все чув, нашорошивши в темряві вуха, почувши своє ім’я, затримав подих.

— Ти здурів! Я говорю про Венсана.

(Венсан був старший за Олів’є і вже закінчив кілька курсів медичного факультету.)

— Він тобі сказав?

— Ні. Він навіть не знає, що я про це довідався. Батьки нічого не знають.

— А що вони сказали б, якби довідалися?

— Не знаю. Мама була б у розпачі. Тато зажадав би, щоб він або порвав, або одружився з тією дівчиною.

— Чорт забирай! Чесні буржуа не розуміють, що можна бути чесним інакше, аніж вони. А ти як довідався?

— А ось як. Протягом певного часу Венсан іде вночі з дому, після того як батьки лягають спати. Він спускається сходами майже нечутно, але я впізнаю його кроки на вулиці. Десь тиждень тому, здається, у вівторок, ніч була така задушлива, що я не зміг лежати в постелі. Тож підійшов до вікна, щоб подихати свіжішим повітрям і почув, як двері внизу відчинилися, потім зачинилися. Я нахилився над підвіконням і впізнав Венсана, коли він проходив біля вуличного ліхтаря. Було вже за північ. То було вперше. Я хочу сказати, то було вперше, коли я його побачив. Але після того першого разу я став спостерігати... о, цілком неумисне... і майже щоночі чую, як він виходить із дому. Нашу колишню спальню, мою та Жоржа, батьки переобладнали йому в кабінет для консультацій, коли він матиме клієнтів. А його кімната збоку, ліворуч від передпокою, тоді як решта нашого помешкання — праворуч. Він має свого ключа й може виходити та повертатися, коли йому заманеться, ніхто про це не знатиме. Зазвичай я не чую, коли він повертається, але позавчора, вночі, в понеділок, зі мною щось було не так: здається, я думав про намір Дюрмера видавати свій журнал... Я не міг заснути. Почув голоси на сходах і подумав, що то Венсан.

— А котра була година? — запитав Бернар, не так тому, що йому хотілося це знати, як щоб означити свою цікавість.

— Третя ночі, я думаю. Я підвівся й припав вухом до дверей. Венсан розмовляв із жінкою. Власне, говорила тільки вона.

— Тоді, як ти міг знати, що то був він? Усі пожильці проходять під твоїми дверима.

— Це іноді буває навіть збіса незручно. Чим пізніший час, тим більший гармидер вони зчиняють, коли підіймаються сходами. Їм наплювати, що люди вже давно сплять!.. Але то міг бути лише він. Я чув, як жінка називала його на ім’я. Вона казала йому... О, мені бридко це переказувати...

— Кажи.

— Вона казала йому: «Венсане, мій коханий, моя любове, не кидайте мене!»

— Вона зверталася до нього на «ви»?

— Атож. Правда ж, цікаво?

— Розповідай далі.

— «Ви не маєте права кидати мене тепер. Що зі мною тоді станеться? Куди ви хочете, щоб я пішла? Скажіть же що-небудь! Заговоріть до мене!» І знову називала його на ім’я й повторювала: «Мій коханий, мій коханий» усе сумовитішим і все тихшим голосом. А потім я почув ніби стукіт (вони, мабуть, були вже на сходах) — такий стукіт, як ото падає якась річ. Я думаю, вона впала перед ним навколішки.

— А він їй нічого не відповідав?

— Він уже був на останніх сходинках. Я почув, як за ним зачинилися двері помешкання. А вона ще довго залишалася тут, майже під моїми дверима. Я чув, як вона схлипує.

— Ти повинен був їй відчинити.

— Я не наважився. Венсан розлютився б, якби довідався, що я знаю про його пригоду. А потім я боявся, що вона збентежиться, коли я застану її в сльозах. І що, зрештою, я їй сказав би?

Бернар повернувся до Олів’є.

— На твоєму місці, я відчинив би двері.

— О, чорт забирай, тебе ніщо не зупинить. Ти робиш усе, що тобі заманеться.

— Ти мені дорікаєш?

— Ні, я тобі заздрю.

— А ти не здогадуєшся, ким вона могла бути, та жінка?

— Звідки ж мені знати? Добраніч.

— Послухай-но, а ти певен, що Жорж нас не підслуховує? — прошепотів Бернар на вухо Олів’є.

Вони нашорошили вуха і якусь мить дослухалися.

— Ні, він спить, — сказав Олів’є своїм природним голосом. — А якби він щось і почув, то нічого б не втямив. Ти знаєш, що він запитав недавно в батька?.. Чому...

Цього разу Жорж не витримав. Він підвівся наполовину на своєму ліжку й урвав брата:

— Йолоп! Ти навіть не помітив, що я прикидався, ніби сплю. Атож, нехай вам чорт, я чув усе, про що ви тут базікали. Не так уже й складно вас одурити. А про Венсана я давно знаю. Але, діти мої, спробуйте тепер говорити тихше, бо я хочу спати. Або замовкніть.

Олів’є відвернувся до стіни. Бернар, до