Читати книгу - "БЖД"

немите скло, а коли треба було повертатись додо­му, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я зав­жди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з риба­ми, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі кре­веток, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, від­чуваючи, як вони пускають сік. Не в силі тер­піти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздя­гаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. По­тім я миттю провалився в сон...

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шко­дую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командир­ський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не від­бувається нічого. Потім з неба долинає рев літака

й над моїм окопом пролітає кукурудзник, ски­даючи агітаційну літературу. Я знову лежу й че­каю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спла­нує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька куле­метних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до не­бес, за кулеметом сидить стара швабра, яка дійма­ла мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бі­нокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там сну­ють якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу анге­ла... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійши­ни якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і доро­гих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а ін­шою свій наплічник, однак метрів за десять почи­нає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпає­ться в наплічнику, а потім винувато знизує плечи­ма. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгір­ським рухом кидас и мій бік наплічника. Той па­дає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –

я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики ки­дай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонула­ся? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, га­разд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озву­чити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кри­чить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, по­чинають розстрілювати з кулемета...

Я прокидаюся від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещо­давно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були

такі сумні й стрьомні очі... – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити...»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, нато­мість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв сте­лю. Але про нього, про власника Рулерта Іва­новича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кут­ку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схо­жий на космонавта... на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус си­дить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впро­довж останніх двох років, що я його знаю. На аль­бомі написано шеісоте ю Іпе їгеаккпош', але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут кре­ветки в моєму шлунку роблять іще одну рота­цію. Я поспішаю зірватись зі свого надувно­го матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче, що «ред ел­вісів» він буде слухати навіть обструганий. Зро­бивши пару кроків у напрямку коридора, я рап­том усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулер­та Івановича, квартиру за всі його гріхи змило

всесвітнім потопом, разом із нами, майже без­грішними. Від цієї думки про несправедливість Всевишнього, єдиний можливий шлях до яко­го – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шу­мить вода... Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський... мені нема чого йому сказати, окрім як... вельмишановний па­по, я радий, що ви люб'язно