Читати книгу - "Сліпий василіск"

Кілька днів потому вони зустрілися посередині степу з іншою отарою. Ця була меншою і рухалася, здається, швидше — не довго думаючи, Дим залишив старих товаришів заради нових, котрі, утім, нічим майже не відрізнялися, хіба кольором шерсті…

Спершу був знайомий уже ритуал знайомства з ватажком. А потім дівчина, тонконога, зовсім молоденька, раптом зайняла місце праворуч від Дима і пішла поруч, час від часу косячи темно-карим оком.

«Самка», — говорив Дим про себе.

Дівчина.

— Послухай, — сказав він пошепки.

Вона стривожилася.

— Гарна… Хо-ро-ша… — сказав він одними губами. — Ти… чуєш?

Вона трішечки посміхнулася. Ледь-ледь. А можливо, Диму привиділася її усмішка…

Так, пліч-о-пліч, вони брели весь наступний день. Диму було приємно зривати для неї найзапашніші, найсолодші суцвіття; йому здавалося, щоразу, приймаючи подарунки, вона усміхається кутиками рота. Ледь-ледь.

— …Зрозумій, я нікого не звинувачую. Ні її… дружину. Я просто не хочу її ніколи більше бачити, чути про неї… Останніми днями, коли ми ще були разом… це такий погляд на речі, нічого не змінити. У неї один погляд, у мене — інший… Вона казала, що не є моєю річчю чи власністю, і не тільки я маю на неї право… Вважала мене жадібним, нетерпимим — бо я не хотів її ні з ким ділити. У древні часи, коли був живий Лідер, родина вважалася нормальною, коли один одного любили двоє… А потім виявилося, що це проти природи. І ми пішли на поводі в природи… і втратили щось важливе… так я говорив, але вона не погоджувалася. Те, що зв’язувало нас колись, ця приязнь… уся витончилась, ніби ниточка… А потім трапилася… втрата зламала її остаточно. Я думаю, якщо зустріну її — не впізнаю. Я не пам’ятаю її обличчя, забув… Може, я і дурень, я готовий, щоб мене називали дурнем… Але я її… розумієш, не був готовий дарувати її комусь, навіть тимчасово. Здавалося б, що тут такого — особливо якщо я далеко чи зайнятий… А хтось поруч і вільний… Вона говорила, що «це життя». Але як на мене — якраз це не життя, це… Послухай. Може, я і дурень, але ні в чому не каюся ні на стебло…

Вона жувала траву.

— А хлопаків наших звали Рос, Мірі й Кит. Трійнята. У Роса шрамик був на носі… Уявляєш, я до дрібниць пам’ятаю, як їх проводжали на службу. До кордону. Хто де сидів, хто що казав, хто як сміявся… Кит зі своєю дівчиною чомусь посварився. А потім помирився… Смак п’яної вишні пам’ятаю. Червоний півмісяць на скатертині — відбиток від склянки… Ось. Дотепер. Сезон вони прослужили — разом… Разом у дозор ходили… Чуєш?

Вона жувала.

— І… Їх усіх нагородили чимось посмертно, дружина їздила за орденами, а я не поїхав… Мені не хотілося цих орденів… Я… Слухай, ти можеш зрозуміти те, про що я тобі розповідаю?

Запах трави.

— Хлопчики… мої хлопчики. Ти зрозумієш. Навіть ти зрозумієш, коли в тебе будуть діти… Ти зрозумієш.

Вона дивилася щиро і віддано. А за якийсь час просто підійшла ближче, жестами недвозначно пропонуючи тут і зараз зробити все, щоб діти в неї з’явилися якомога швидше; у ніздрі вдарив різкий провокуючий запах.

Диму стало огидно. Він відійшов убік.

— Що ж ти… ги… дуєш, — почулося за спиною.

Дим здригнувся.

Бурого кольору самець дивився на нього без тієї сонної безтурботності, до якої Дим за останні дні майже призвичаївся. Звичайно дивився. Навіть глумливо.

— Т-ти… — вимовив Дим.

Незнайомець криво посміхнувся:

— Так… І я. Як там… життя?

Дим помітив, що він говорить, докладаючи певних зусиль. Запинаючись, ніби добираючи слова.

— Погано, — сказав Дим. — Вовки прорвалися…

— Так, — сказав незнайомець. — Вовки… Тут немає вовків. Ти… помітив?

— Помітив, — Дим кивнув. — Ти тут давно?

Незнайомець задумався, начебто вникнути у зміст запитання було дуже і дуже непросто.

— Давно, — сказав нарешті. — Багато… багато. Ми було… були своєю… своєю отарою. Думали… Ні. Тут немає вовків. Тільки треба триматися… подалі. Не ходи на захід. До них. Не ходи.

— На заході Хазяї? — запитав Дим.

— Не треба на захід, — майже попросив його співрозмовник.

— Як тебе звуть? — запитав Дим.

Той хитнув головою:

— Не… важливо. Звали. Тепер ні… кому звати, — і, закинувши голову, він розсміявся.

За спиною почулося ритмічне сопіння; Дим обернувся.

Дівчина, яка весь день вислуховувала його одкровення, зосереджено спаровувалася з молодим некрупним самцем. Інші не дивилися в їхню сторону — збирали траву; самець старався. Дівчина, притиснута до землі, безглуздо посміхалася — тепер уже точно посміхалася, і в очах її було свіжа і сильна абсолютно тваринна насолода.

* * *

Він уже загубив лік дням, коли в русі отари намітилася зміна. Ватажок усе крутіше забирав на захід; земля зробилася кам’янистою і твердою, трави тут було небагато, більше колючок. Безіменний співрозмовник нервував Дима все сильніше — і нарешті вночі зник. Пішов у степ.

Дим залишився.

Минуло ще кілька днів, перш ніж одного разу на заході отара піднялася на пагорб, і Дим побачив унизу поселення.

Щось невловимо знайоме. Плоскі прямокутні дахи, тільки без городів. Великі одноповерхові будинки…

Отара покотилося з пагорба вниз. І Дим поспішив униз разом із усіма, забившись у саму гущину, начебто бажаючи сховатися серед кошлатих спин — тому що отару зустрічали, і зустрічаючий був жахливіший за вовка.

Величезного зросту. З неправильними пропорціями тіла, з точними рухами, що заворожували, з паралізуючим поглядом широко розставлених, незвично світлих очей.

— Пішли-пішли-пішли… Доб-рр-е, давай-давай… Куди?! А ну сюди, звертай!

Слова були знайомі, але вимовлялися дивно, Дим розумів їх не без проблем — але найстрашнішим був голос. Голос пробирав до кісток, щось подібне вчувалося Диму тільки в дитячих кошмарних снах; від Хазяїна виходила хвиля владного вгамовування, і ведений отарою повз ноги у високих чорних чоботях, Дим ледь не знепритомнів.

Усіх їх загнали — тепер саме загнали! — у напівтемний барак, сухий і теплий, зі свіжою соломою на підлозі. Товариші Дима преспокійно влаштувалися хто де і заснули до ранку, а Дим усю ніч не зімкнув очей, тому що плани його, які він виношував відтоді, як у Великому домі ухвалили оголосити загальну мобілізацію… ні, з того дня, коли прийшло перше повідомлення про прорив на кордоні й падіння маячків… ці плани раптом виявилися будиночком з піни, малюнком на піску, бо переговори з Хазяями… Переговори з Хазяями! Це значить — вийти з отари й звернутися з промовою до велетня зі страшною зброєю у руках і запропонувати сісти за стіл переговорів — як рівний, отже,