Читати книгу - "Ковдра сновиди"

лайливо пирскаючи на каміння та похилені дерева. На іншому березі річки сидів, бовтаючи підошвами у стромовині, якийсь чоловік. Підійшовши ближче, Гаян упізнав давнішнього заброду й завмер, не зовсім знаючи, що йому робити далі. Невже цей хлопак теж прийшов сюди бога виглядати? Чи, може, пришелепко Олах якраз його й бачив і відтак вигадав бозна-що?

Тим часом молодик на тому березі підхопився й рушив через брід, спритно ступаючи по слизькому камінню. Він не дивився навколо, зосереджено виглядаючи щось у бистрині. Ось він зупинився, відвів руку і блискавичним рухом занурив долоню в воду. За мить у його пальцях зблиснула, рвучись на волю, вертка срібляста рибинка. Хлопець задоволено гмукнув і попрямував до берега.

Гаян же мучився, розриваючись між найпростішим і найдикішим поясненням. Хтось із них точно був пришелепком — чи Олах, чи все ж таки він, обраний жрець світлого Айну… Так нічого й не надумавши, Гаян випірнув із хащів і гукнув до хлопця щось привітне на зразок «агов, на тому березі!».

Заброда рвучко роззирнувся і вп'явсь нестямним поглядом у жерця. Річка ж і не думала спинятись, а відчувши, що рибалка на якусь мить втратив рівновагу, підступно штовхнула його під коліно. Природно, послизнувшись на мокрому камінні, молодик шубовснув у воду.

Гаян поспішив до річки, аби запропонувати руку допомоги, але хлопець, мокрий і злий, уже сам вибрався на берег.

— Ти там як? — винувато поцікавився Гаян.

— А тобі що? — відказав молодик, мерзлякувато обтрушуючись.

— Та… нічого. Просто — вибач, я ж не навмисне… не хотів, тобто, щоб так сталось…

— А чого ти хотів тоді, га?

Гаян почував себе цілковитим дурнем. Що тут скажеш?

— Ну… мені розповіли, що тут можна зустріти бога, от я і… подумав, ану як справді?

Хлопця раптом розібрав веселий регіт.

— Так ти ж казав, тобі не треба жодних доказів?

Гаян остаточно заплутався. Чому той заброда говорить до нього з такою зневагою? Чому він йому це дозволяє? Чому, з біса, він нічогісінько не розуміє в цій дурній ситуації?

— Я брехав, — невідомо чому зізнався жрець. — Я просто не знав, що сказати. Я ніколи не бачив бога. Але я знаю інше: вони сплять, усі вони поснули й не чують наших молитов.

Юнак закусив губу й люто зиркнув на жерця:

— Звісно, що поснули! Через таких, як ти, брехунів! Вам, зарозумілій, себелюбній потолочі, не потрібні жодні боги! Вам влада потрібна, ось що! Потрібна релігія, яка може вам її дати!

— Брехня! — вибухнув Гаян. — Я обійшов усю Архаду, шукаючи бодай слід. Нікого з них не лишилось, але тисячі прочан і далі приносять їм жертви!

— Як — нікого? — запнувся заброда — І Йо-где? І… Лахес?

— Ані душі, — гнівно підтвердив жрець. — Анікогісінько. Вони самі нас покинули! То що я мав робити?! Скажи!

Юнак скривджено насупився.

— А ти сам придумай. Збреши. Ти це вмієш.

Він дратівливо махнув рукою і… зник. Тобто виглядало це так, наче постать заброди вгрузла в берег віттям олив, безладом сірої жорстви, полиском ріки, неначе його ніколи не було, а була лише мана, непевна мішанка світла й тіні. Гаян потер очі… Примарилося? Приверзлось натщесерце?

Позаду хтось делікатно кахикнув. Жрець крутнувся на місці… але то була всього-навсьо-го Марушка з коновкою білизни до прання.

— А з ким то ви розмовляєте, панотче? — веснянкувато посміхнулася вона. — Тут же нема нікого.

— Я? — розгубився Гаян. — А… Ну, з богом, напевне…

Марушка шанобливо кивнула.

— Оно як. Ну, тоді я піду прати до запруди. Не заважатиму.

Гаян провів її очима, аж доки вайлувата жіноча постать не сховалася в чагарях, і лише тоді дозволив собі безсило впасти на землю. Гаплик хламиді, ну та що вже… Він усе життя шукав бога, він уже втратив будь-яку надію. І от тепер, знайшовши, він примудрився так його образити, що той відмовився з ним розмовляти. Кому таке сказати — не повірять…

Гаян зареготав — нестямно й невтримно. Він почував себе щасливішим, ніж будь-коли в житті.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Попри те, що магія була й залишається для нас тільки метафорою, реальність, описана в магічних казках, має напрочуд чітку і впорядковану структуру. Зокрема, варто відзначити систематичні згадки в казках Архади про певні суспільні інститути, діяльність яких засновувалась на використанні магії. Такі інститути виконували важливі для спільноти функції, і їхній занепад у період переходу призвів до кризових явищ у тогочасному суспільстві, реальність яких підтверджується літописами й археологічними знахідками.

Одним із таких утворень був інститут провісництва. Підставою для виникнення цього інституту служила віра наших пращурів у існування певної позачасової міфологічної реальності — віра, яка збереглась у вигляді анахронізму (але необхідного анахронізму) ще з часів архаїки. Провісник у даному випадку — особа, що має, умовно кажучи, «допуск» до цієї реальності, потрапивши в яку, буває здатна осягнути час у чистому вигляді, без розподілу на минуле та майбутнє.

Здатність передбачати майбутнє могли мати різні особи: одержимі, пустельники, жерці або ж незалежні фахівці, котрі пропонували свої послуги війську, владі чи релігії. Приміром, у Таланті оповідають про придворних провісників Труадського князя, чиї функції значною мірою нагадували роботу нинішніх політичних консультантів. У Архаді — країні селищ і невеликих самоврядованих містечок — провісники найчастіше обирали своєю резиденцією храми різноманітних божеств, хоча формально не були зобов'язаними наслідувати відповідну віру.

До провісників приходили за порадою, очікуючи від них застережень чи вказівок щодо найкращого ведення справ. Значний попит мали послуги провісників у портових містах, оскільки мореплавці, купці й мандрівники бажали заздалегідь впевнитись у доброму завершенні далекої та часто небезпечної подорожі.

Можна впевнено говорити про те, що провісники здобули пошану й до певної міри — владу. Однак, як і будь-яка влада, влада провісників мала зворотний бік: варто було пророцтву не справдитись, як ошукані міщани висловлювали невдоволення, і чим далі, тим лютіше й жорстокіше. У певний момент, який хронологічно відповідає періоду переходу, провісники Архади почали втрачати свою здатність передбачати прийдешнє. В казках з'являється все більше згадок про таких собі віщунів-шарлатанів, котрі ошукують довірливих, видурюючи гроші чи якісь цінності, і яких потім буває покарано. Здебільшого дуже жорстоко. Часто навіть на смерть.

Виникає природне запитання: чим зумовлена така раптова втрата віри у провісництво? Історія розвитку суспільства, яка всьому знаходить функціональне пояснення, говорить про втрату цим інститутом своєї ваги у свідомості людей. Ідеться про те, що з розвитком технологій людина здобуває більшу владу над власним життям і, замість коритися приреченню, бажає мати свободу вершити власну долю. Цікаво, що саме отримання