Читати книгу - "Ковдра сновиди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щоразу, коли зав'язувався новий місяць. Гаянові доводилось приносити жертви своєму богові. Різати овець він не любив — молодому жерцеві бридко було відчувати безтямний страх, що багряними патьоками сочився з рани, тож скоро він передоручив цю честь своєму помічникові. Проте Гаянові ніяк не вдавалося здихатись іншої нелюбої йому повинності — регулярного тлумачення волі бога у відповідь на запити евдейців. Він відчував себе звичайнісіньким шахраєм, який підробляє підпис заслаблого родича; він знав, що обманює прочан, і ніяк не міг себе переконати в тому, що то Айну повіряє йому власні міркування, відриваючись від споглядання своїх божественних сновидінь. Навіть якщо чорна вівця пана кмета — евдейського старости — підхопила виразку. Чи якщо дочка нотаря злякалася жаби й тепер затинається. Чи от, як сьогодні, дружина бондаря Чести побачила у сні, що знайде скарб… Ну, як їм пояснити, що божество всім цим, правду кажучи, не переймається?
— То що мені робити, панотче? — жінка насупилася, вочевидь, нічого не второпавши в Гаяновому млистому поясненні. — Де копати: під сливою чи під сосною?
Жрець тяжко зітхнув.
— Слухай, жінко, тлумачення божого знаку, — Гаян звів очі до склепіння храму, шукаючи там бодай якоїсь ідеї: — Е-е-е, Айну послав тобі такий сон, щоби ти зрозуміла, що життя твоє, твоя добра доля — то скарб, який дістався тобі задурно… Отож, ти мусиш добре працювати, дбати про сім'ю і, е-е-е… справно віддавати десятину храмові, аби той скарб не втратити. Все, Марушко, йди і виконуй волю світлого Айну!
Марушка хитнула головою, мовби відганяючи мух. Гаян усміхнувся, вже практично бачачи, як бондарева жінка з лопатою напереваги тупцяє до згаданої сливи. Богу — богове, звісно, а Марушці — марушчине…
Жрець обвів поглядом храмовий передпокій, нині щільно напханий прочанами, які не втрачали надії почути якесь корисне одкровення.
— Надходить пора вечірньої відправи, — втомлено повідомив Гаян, — отож, я маю час на одне останнє тлумачення.
Гаян щиро сподівався, що охочих дізнатись істину більше не буде. Дарма сподівався, звичайно… Наперед виштовхавсь якийсь молодий чередник: світла розкуйовджена чуприна, неохайно підперезана свитка. «І цьому нечупарі — бога подавай», — дратівливо подумав жрець.
— Ну? Що ти хочеш дізнатися від світлого Айну?
Молодик якось кумедно пирхнув:
— Та я… Я хотів дізнатись, чи бачили ви коли бога на власні очі?
Гаян аж підібрався на своєму незручному стільці. Такого він не чекав. Ну, це ж треба, перед усім чесним зібранням… Лише тепер, із кількарічним запізненням, Гаян зрозумів, що відчував його старий учитель, коли йому ставили такі невигідні питання. І от, прикро як, не відправиш же цього нахабу гній вигрібати…
— Це не має жодного значення, — нарешті спромігся молодий жрець. — Віра не потребує доказів. Навіть більше того — вона лише міцнішає, коли не мусить спиратися на очевидне…
Гаян запнувся, усвідомивши, що сказав. Таке утнути… Молодик же кинув на нього несподівано розчарований погляд:
— Аж он воно як, — зітхнув чередник і похнюплено рушив геть.
За мить він просочився крізь натовп прочан і зник. Лише тоді молодий жрець збагнув, що ніколи раніше не бачив цього хлопця. Заброда який, чи що? Він поклав собі, коли випаде нагода, обов'язково розпитати евдейців про того гостя.
Втім, вийшло так, що підготовка поселян до урочистого випровадження чабанів на випас на якийсь час викинула заброду Гаянові з голови. Він раптом став потрібним усюди: овечок висвячувати, керувати постригом хлопців, котрі вперше бралися за вівчарський кий, розраджувати їхніх турботливих матерів і занехаяних на все літо коханих. Ось навіть ковалю знадобився жбан жертовної крові — оздобити приступки й одвірки кривавими відбитками долонь, які, як відомо, стережуть від лихих духів і страмної болячки. Не те щоб коваль Кей того діла боявся, але від його ремесла часом залежало життя чередників, коли тільки добрий ніж чи сокира боронили їх від голодних грабіжників. Отож, будучи дбайливим фахівцем, він не гребував ніякими пересторогами.
Гаян не мусив би сам іти до коваля, але бувати в кузні йому радше подобалось. На його погляд, там було значно більше священнодійства, ніж у храмі, та й сам мовчазний і серйозний коваль викликав у жерця мимовільну симпатію. У Кея був син — засмагле бісеня на ймення Олах. Сновида Олах, Пришелепко Олах, звали його евдейці. Дійсно, хлопець був якийсь трохи дивний. Казали, він був онуком чарівниці, і те, певно, давалося взнаки.
— Дивіться, вони танцюють! — виголосив хлопець, тицяючи пальцем на грубу, в якій палахкотів вогонь. Коли ніхто не зреагував на це повідомлення, Олах насупився й пояснив: — Вони підстрибують і ляскають у долоні.
— Хто танцює, Олах? — запитав, присівши коло нього, Гаян.
— Хіба ви не бачите? — здивувався хлопець. — Такі прозорі, гарячі…
— То вогонь, Олах, — втомлено проказав його тато.
— Та ні! — запротестував малий. — Вони живі!
— Та нема там нікого! — наполягав Кей, винувато позираючи на гостя.
— То ти їх просто не бачиш, — не вгавав хлопець, — але це не значить, що їх нема. От Айну ти бачив колись?
Кей стенув плечима, киваючи до жерця:
— Хоч ви йому поясніть, панотче.
Гаян усміхнувся. «Панотче», ха! При тому, що Кей старший від нього років на десять.
— А ти, Олах, бачив? — все іще всміхаючись, запитав він.
Малий кивнув:
— Аякже. Коло броду. Він там рибалить.
Кей і Гаян перезирнулися. Коваль реготнув:
— Ну, Гаяне, беріть його в послушники, чи що… Яка мені користь із хлопця, котрий знається з богами?
Гаян відсторонено кивнув. Він нарешті згадав про свого заброду. Слід було розпитати про нього, доки вівчарі ще не рушили в гори. Бо шукай його потім… А відшукати того чередника Гаянові раптом стало конче необхідно.
Молодий жрець похапцем розпрощався з гостинним ковалем і подався в село. Іти довелося битим шляхом, і жерцева полотняна хламида загрібала рудий порох укупі з дрібками глиці. Гаян скосив око на власний поділ: давно вже слід віддати у прання, он уже навіть не видно орнаменту, що оздоблював крайку — схрещених півмісяців, які нагодували око без зіниці. Чи рибку без хвоста. Гаян саркастично всміхнувся. Рибалить, значить, світлий Айну… А що? Чом би й ні?
І раптом, корячись цілком алогічній, зате невідпорній забаганці, Гаян звернув з дороги на стежинку, що вела до броду. Насилу продершись крізь нетрища диких олив, молодий жрець опинився на березі гамірливої гірської річки, яка неслася, мовби на пожежу, вуркочучи й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.