Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— Якщо так і далі піде, він до суду не дотягне, — озвався Ґері Швайкарт до Джуді Стівенсон, отримавши цю звістку.

— Не думаю, що він здатен витримати суд, — відповіла напарниця. — Я гадаю, ми повинні пояснити судді, що психічний стан нашого клієнта унеможливлює його співпрацю із захистом.

— Хочеш, аби Міллігана оглянув мозкоправ?

— Я вважаю, що це необхідно.

— Боже милосердний, — кинув Ґері. — Я вже бачу газетні заголовки.

— До дідька заголовки! Щось із цим хлопчиною не гаразд. Не знаю, в чому річ, але ти й сам помітив, що за кожної зустрічі він поводиться, мовби зовсім інша людина. І коли він каже, що не пам’ятає зґвалтувань, я йому вірю. Його потрібно обстежити.

— І за чий же це кошт?

— У нас є свій фонд, — відповіла Джуді.

— Авжеж, і там валяються зайві мільйони.

— Та годі тобі, огляд у психолога нам точно по кишені.

— Що ж, сповісти суддю, — пробуркотів Ґері.

Коли суддя погодився відкласти розгляд справи, щоби Вільяма Міллігана міг тим часом обстежити психолог, Ґері Швайкарт зосередив увагу на слуханні Комітету з питань умовно-дострокового звільнення, що мало відбутися у середу, о пів на дев’яту ранку.

— Мене відішлють назад до Лебанона, — сказав Мілліган.

— Я зроблю все, щоб цього не сталося, — відповів Ґері.

— У мене вдома знайшли пістолети, а однією з умов мого звільнення було те, що я не маю права купувати, зберігати чи використовувати холодну і вогнепальну зброю.

— Воно-то так, — відказав Ґері. — Але якщо ми збираємося захищати тебе в суді, нам треба затримати тебе в Колумбусі, де ми зможемо з тобою тісно співпрацювати. Недобре буде, якщо тебе спровадять до в’язниці в Лебаноні.

— То що ж ви збираєтеся робити?

— Залиш цей клопіт мені.

Мілліган усміхнувся. У його очах з’явився вогник наснаги — Ґері вперше його таким бачив. Юнак поводився невимушено, приязно, майже безтурботно. Він навіть пожартував кілька разів. Ніщо в цьому молодикові не нагадувало той клубок нервів, яким він постав перед адвокатом під час першої зустрічі. Можливо, працювати з ним буде не так важко, як Ґері спершу думав.

— Ну, все, — промовив Ґері. — Тримайся.

Він провів Міллігана до зали засідань, де члени Комітету з питань умовно-дострокового звільнення вже роздавали присутнім копії рапорту, поданого наглядовим офіцером Міллігана, і письмові свідчення сержанта Демпсі, в яких ішлося про те, що під час арешту Міллігана в його помешканні було виявлено сміт-вессон дев’ятиміліметрового калібру та ще напівавтоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру з п’ятьма набоями в обоймі.

— Скажіть-но мені, панове, — почав Швайкарт, погладжуючи бороду, — чи робилися тестові постріли з цієї зброї?

— Ні, — відповів голова слухання, — однак це справжня зброя, з набоями.

— Якщо на практиці не доведено, що ці пістолети здатні випустити кулю, то які є підстави вважати їх справжньою зброєю?

— Що ж, нехай. Тестові постріли будуть здійснені наступного тижня.

Ґері ляснув по столі долонею.

— А я наполягаю, щоби ви ухвалили рішення або сьогодні, або вже після закінчення судового процесу. То що скажете, це вогнепальна зброя чи пугачі? Як на мене, ви не довели, що це зброя. — І він обвів поглядом усіх присутніх.

Голова слухання кивнув.

— Панове, я вважаю, що єдиний вихід — це відкласти слухання доти, доки не буде достеменно з’ясовано, чи справжня це зброя.

Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, наглядовий офіцер приніс Міллігану цидулку, де писалося, що слухання з приводу скасування його умовно-дострокового звільнення відбудеться 12 грудня 1977 року на території виправного закладу міста Лебанон. Присутність Міллігана не обов’язкова.

Джуді прийшла поговорити з Мілліганом про речові докази, знайдені в його оселі.

— Ви думаєте, що то все я накоїв, правда? — запитав Мілліган, і в його очах вона побачила відчай.

— Байдуже, що я думаю, Біллі. Є докази, і ми мусимо якось дати їм раду. Треба підготувати пояснення того, як до тебе потрапили всі ті речі.

Вона помітила, що його погляд скляніє. Здавалося, він віддаляється від неї, замикаючись у собі.

— Немає значення, — зронив він. — Усе це більше не має значення.

Наступного дня вона отримала листа, написаного на жовтому юридичному бланку в лінійку:

Дорога пані Джуді,

я пишу цього листа, бо іноді не можу висловити вголос те, що я відчуваю, а мені більше за все на світі хочеться, щоб Ви мене зрозуміли.

Перш за все я хочу подякувати Вам за те, що Ви для мене зробили. Ви дуже добра і мила людина, і Ви доклали всіх зусиль, щоб мені допомогти. Хіба можна просити більшого?

Тепер Ви зможете з чистим сумлінням викинути мене з голови. Скажіть у своїй конторі, щоб не посилали інших адвокатів. Мені тепер узагалі не потрібен адвокат.

Якщо вже навіть Ви вірите у мою провину, я таки винен. Мені лише того і треба було — знати напевно. Я все своє життя тільки те й робив, що завдавав болю і страждань тим, кого люблю. Проблема в тому, що я не можу це припинити, бо не контролюю себе. Якщо мене кинуть за ґрати — стане тільки гірше, як минулого разу. А мозкоправи мені не допомагають, бо не можуть зрозуміти, що зі мною не так.

Мені самому доведеться спинити все це. Я втратив надію, і мені вже до всього байдуже. Чи не зробите Ви мені одну останню послугу? Зателефонуйте мамі чи Кеті і скажіть, аби не приїжджали більше. Я нікого не хочу бачити, а вони тільки марнуватимуть пальне. Але я їх дуже-дуже люблю й за все прошу пробачення. Ви — найкращий адвокат з усіх, кого я знаю, і я ніколи не забуду Вашу доброту. Прощавайте.

Біллі

Того вечора черговий сержант зателефонував Швайкартові додому.

— Ваш клієнт знову намагався накласти на себе руки.

— Господи всемогутній! Що він утнув цього разу?

— Ви не повірите, але нам доведеться додати до звинувачень псування державного майна. Він розтрощив унітаз у своїй камері й розтяв собі зап’ястки гострим уламком порцеляни.

— От холера!

— Я вам іще дещо скажу, раднику. З вашим клієнтом точно щось химерне коїться. Унітаз він розтрощив ударом кулака.

(5)

Швайкарт і Стівенсон проігнорували Мілліганового листа, в якому той звільняв їх, і щоденно навідували свого підопічного у в’язниці. Офіс громадського захисту виділив кошти на психологічну експертизу. 8 і 13 січня 1978 року лікар Вілліс К. Дрискол, клінічний психолог, провів із Мілліганом низку тестів.

Тест на IQ видав результат у 68 балів, але Дрискол зауважив, що показник занижений через те, що Мілліган перебуває