Читати книгу - "Лялька"

— Хлопче, та у тебе обидві ноги ліві, — проскреготів Фінлі.

— Ну, я більше співак, — виправдовуючись, промовив Вульф, — ти ж знаєш.

— Ні. Я не про це… — Фінлі пройшов до стіни та вказав на фотографію, яку Вульф щойно причепив на дошку… — у тебе обидві ноги ліві.

— Ага.

Вульф покопирсався в купі фотографій з місця злочину і зрештою-таки знайшов правильну.

— Ти ж знаєш, інколи я роблю таке, лише для того, щоб ти відчув, що ще потрібен мені. Фінлі посміхнувся.

— Ну, звісно.

Вульф замінив фотографії, і двоє чоловіків уважно роздивлялися страхітливий колаж.

— У мене був схожий випадок у сімдесятих: Чарльз Тенісон, — промовив Фінлі.

Вульф знизав плечима.

— Він залишав частини тіл: ногу тут, руку там. На перший погляд здавалося, що то просто випадкові місця, але це було не так. Кожна з частин мала визначальну рису. Він хотів, щоб ми знали, кого він убив.

Вульф підійшов ближче, щоб показати щось на стіні.

— У нас на лівій руці перстень та операційний шрам на правій нозі. Не надто й розгуляєшся.

— Буде більше, — глибокодумно промовив Фінлі. — Той, хто не залишає краплі крові після такої різні, не залишатиме й персня випадково.

Хоча думки Фінлі змушували замислитися, Вульф оцінив їх оригінально — голосно позіхнувши йому в обличчя.

— Кави? Мені все одно треба перекурити, — сказав Фінлі. — Біла та два?

— Як ти ще досі цього не вивчив, — зауважив Вульф, коли Фінлі заквапився до дверей. — Дуже гарячий, подвійний, дієтичний мокіято з карамельним сиропом без цукру.

— Біла та два, — закричав Фінлі і, виходячи з конференц-зали, майже зіштовхнувся з Ванітою — заступником комісара.

Вульф упізнав модно одягнену індійку за її звичним виглядом по телебаченню. Вона також була присутньою на одній із численних співбесід та оцінювань, котрі він мусив пройти, щоб відновитися на службі. Із того, що пам’ятав Вульф, Ваніта виступала проти. Він надто пізно відступив до дошки, і вона зупинилася біля дверей, щоб поговорити з ним:

— Доброго ранку, детективе.

— І вам того ж.

— Тут наче побував флорист, — промовила вона.

Вульф спантеличено озирнувся на моторошний колаж на стіні позаду, а коли знову глянув на жінку, то зрозумів, що вона вказувала на головний офіс, де на столах і шафках були розставлені десятки неймовірних букетів.

— О. Їх доставляють упродовж усього тижня. Думаю, це з приводу справи, пов’язаної з муніципальними облігаціями. Складається враження, що вся спільнота вирішила надіслати нам квіти, — пояснив він.

— Приємно, коли твої зусилля цінують, — промовила Ваніта. — Я шукаю Сіммонса. У кабінеті його немає.

На столі голосно загудів телефон Вульфа. Він глянув на ім’я того, хто дзвонив, та промовив:

— Я можу ще чимось вам допомогти? — майже щиро запитав він.

Ваніта натягнуто посміхнулася.

— Боюся, що ні. За цими стінами преса розірве нас на шматки. Комісар хоче, щоб із цим розібралися.

— Я думав, це мали зробити ви, — сказав Вульф.

Ваніта засміялася.

— Сьогодні я не виходитиму звідси.

Вони обоє помітили Сіммонса, котрий прямував до свого кабінету.

— Лайно завжди стікає вниз, Вульфе… І ти про це знаєш.

***

— Ти ж бачиш, що я остаточно застряг тут. Мені потрібно, щоб ти вийшов та поговорив із тими стерв’ятниками замість мене, — промовив Сіммонс так щиро, що йому майже можна було повірити.

Через кілька хвилин після того, як заступник комісара пішла, Вульфа викликали до кабінету шефа. Кімнатка була величиною менше чотирьох квадратних метрів. Тут був стіл з «IKEA», крихітний телевізор, іржава металева шафка, два стільці, що оберталися, та пластикова табуретка (на випадок натовпу у крихітному просторі). Хизування робочим місцем для Вульфа було стимулом депресії, глухим кутом на вершині кар’єрних сходів.

— Я? — із сумнівом запитав Вульф.

— Ага. Преса любить тебе. Ти ж Натан Вульф.

Вульф зітхнув:

— Я можу перекласти це на когось нижчого у службовому ланцюжку?

— Здається, у чоловічому туалеті я бачив прибиральника, проте думаю, що буде краще, якщо про це повідомиш ти.

— Гаразд, — пробурчав Вульф.

На столі задзвонив телефон. Сіммонс відповів, і Вульф почав підводитися, однак зупинився, коли шеф притримав його за руку.

— Вульф зі мною. Я перемкну на гучномовець.

Голос Едмундса був ледь чутний через ревіння мотора. Вульф мусив поспівчувати хлопцеві, адже із власного досвіду знав, як Бакстер жахливо водить.

— Ми прямуємо до лікарні Королеви Єлизавети. Халіда перевели туди до відділення інтенсивної терапії тиждень тому.

— Живого? — роздратовано гаркнув Сіммонс.

— На той момент — так, — відповів Едмундс.

— А зараз?

— Мертвий.

— Голова? — розчаровано вигукнув Сіммонс.

— Ми повідомимо.

— Фантастика.

Сіммонс завершив розмову і похитав головою. Він підняв погляд на Вульфа.

— Надворі на тебе чекають. Скажи їм, що у нас шість жертв. Хай там що, а вони вже й так про це знають. Запевни їх, що наразі ми встановлюємо їхні особи й до того, як оприлюднимо будь-які імена, спочатку зв’яжемося з родинами жертв. Не згадуй нічого про те, що частини тіл між собою зшиті … і про свою квартиру теж.

Вульф саркастично відсалютував і вийшов із кімнати. Зачинивши за собою двері, він помітив Фінлі, який прямував до нього з двома чашками кави.

— Саме вчасно, — вигукнув Вульф через увесь офіс, котрий тепер був наповнений людьми, у яких починалися денні зміни. Подібне легко забувалося, адже такі яскраві випадки затьмарювали життя тих, хто якимось чином був до них причетний, тоді як решта світу продовжувала жити звичайним життям: люди вбивали людей, а злодії втікали на волю.

Коли Фінлі дійшов до столу, на якому стояло п’ять величезних букетів, то почав шморгати носом. А підійшовши ближче, Вульф зрозумів, що у Фінлі ще й сльозилися очі. Щойно він дійшов до Вульфа, то голосно чхнув, упустивши обидві чашки кави на брудний килим на підлозі. Здавалося, Вульф був шокований.

— Ці бісові квіти! — заревів Фінлі.

Відколи він став дідусем, дружина взяла з нього обіцянку, що він не лаятиметься.

— Я принесу тобі іншу.

Вульф уже хотів сказати Фінлі, щоб той не