Читати книгу - "Колиска для кішки"

– А в нас та ще в кількох, на жаль, небагатьох, інших місцях людям платять за те, що вони здобувають нові знання, працюють тільки заради цього.

– Це дуже великодушно з боку Загальної сталеплавильної компанії.

– Нічого великодушного! Нові знання – це найцінніша річ у світі. Що більше істин ми знаходимо, то багатшими стаємо.

Якби я вже тоді був боконістом, від цих слів, напевне, завив би.

19

Болота більше не буде

– Ви маєте на увазі, – сказав я доктору Бриду, – що співробітникам цієї лабораторії ніколи не дають вказівок, над чим їм працювати? І ніхто навіть не підозрює, чим вони зайняті?

– Люди завжди щось підозрюють, але справжній дослідник не стане зважати на чиїсь вигадки. У його голові повно власних проектів, і саме цього ми прагнемо.

– А доктору Гоніккеру коли-небудь пропонували якісь проекти?

– А як же! Найчастіше – адмірали та генерали. Для них він був чарівником, котрий міг зробити Америку непереможною, змахнувши своєю паличкою. Вони привозять сюди найрізноманітніші плани – усі до одного схиблені. Ці плани бездоганні, їхній єдиний недолік – те, що при теперішньому рівні наших знань здійснити їх не можна. Від учених такого рангу, як Гоніккер, чекають, що вони вирішать цю маленьку проблему. Пам’ятаю, як Феліксові незадовго до його смерті докучав один генерал морської піхоти, вимагаючи, щоб той зробив щось із болотом.

– З болотом?

– Морські піхотинці мало не двісті років борсалися в багні, їм нарешті це набридло, – сказав Брид. – Генерал, як їхній представник, уважав, що однією з ознак прогресу має стати звільнення морських піхотинців від цієї незручності.

– Що ж мав на увазі генерал?

– Зникнення багна. Щоб не було ніякого багна.

– Мені здається, – почав я теоретизувати, – що для цього знадобились би цілі гори якихось хімікатів або багатотонні агрегати…

– Генерал мріяв про пілюлю або компактну машинку. Бо морським піхотинцям набридло не тільки місити болото, а й тягати на собі важке екіпірування. Їм хотілося носити щось маленьке для годиться.

– Що сказав на це доктор Гоніккер?

– Фелікс жартівливо запропонував, а він завжди висловлювався жартівливо, створити таку речовину, дрібка якої, навіть мікроскопічна крихта, могла б перетворити безмежні болота, твань, мочарі, струмки, калюжі, сипучі піски й трясовини на тверду, як стіл, поверхню. – Брид стукнув своїм старечим, ластатим кулаком по столу. Його стіл, сталевий, сіро-зелений, мав форму нирки. – Один солдат міг би нести таку кількість цієї речовини, що вистачило б витягти з найглибшого болота танкову дивізію. За словами Фелікса, один солдат міг би нести достатню для цього її кількість під нігтем свого мізинця.

– Це неможливо!

– Ви так уважаєте, я так уважаю – майже всі так уважали б. Але Фелікс, ніби граючись, міг зробити що завгодно. Фелікс був дивом, і я щиро сподіваюсь, що ви напишете про це у своїй книзі, саме тому, що він завжди брався за старі загадки так, начебто вони зовсім нові.

– Я зараз почуваюсь як Франсіна Піфко, – сказав я, – а також як усі друкарки з дівочого гнізда. Доктор Гоніккер навряд чи зміг би пояснити мені, як крихта, котра вміщується під нігтем, може перетворити болото на поверхню, тверду, як стіл.

– Але Фелікс був майстром пояснень…

– Хай навіть так…

– Він зумів пояснити це мені, – сказав Брид, – тож я, напевне, зможу пояснити вам. Отже, завдання полягає в тому, щоб звільнити морських піхотинців від багна – так?

– Так.

– Гаразд, – сказав доктор Брид, – слухайте уважно. Почнемо!

20

Лід-дев’ять

– Існує декілька способів, – почав оповідати Брид, – щоб могли кристалізуватись, тобто замерзнути, різні рідини; кілька способів розташувати їхні атоми так, щоб вони зчепились і створили впорядковану, жорстку структуру.

Далі цей старий із плямистими руками попросив мене пригадати, як можна скласти пірамідку з гарматних ядер на газоні перед будівлею суду, як заповнити ящик апельсинами.

– Аналогічно відбувається розміщення атомів у кристалах – ось чому два кристали однієї речовини можуть мати зовсім різні властивості.

Він розповів, як на якійсь фабриці вирощували великі кристали етилендіамінтартрату. Кристали використовували для якихось промислових операцій. Але одного дня виявилось, що вирощувані кристали більше не мають потрібних властивостей. Атоми почали зчіплятись та замикатись (заморожуватись) в інший спосіб. Рідина, яка мала кристалізуватись, не змінилася, але тепер її кристали для промислового процесу були вже непридатні.

– Чому це сталося? Цієї загадки ніхто не зміг розв’язати. Утім, – сказав доктор Брид, – теоретично можна припустити, що винуватцем було «зернятко». – Так доктор назвав крихітну часточку з іншою кристалічною структурою. – Це зернятко, що з’явилось бозна-звідки, навчило атоми зчіплятись та замикатись, кристалізуватись, заморожуватись у новий спосіб. Тепер повернемося знову до гарматних ядер на газоні або до апельсинів у ящику, – продовжив Брид і пояснив, що шари ядер або апельсинів укладаються залежно від того, як був складений найнижчий з них. – Спідній шар є тим взірцем, згідно з яким поводиться потім кожне ядро або кожний апельсин, хоч би й незчисленна кількість ядер або апельсинів.

– А тепер припустимо, – з неприхованим задоволенням пирснув Брид, – що існує багато способів кристалізації, тобто заморожування, води. Припустимо, що той лід, по якому ми їздимо на ковзанах чи який додаємо до коктейлів, назвемо його «лід-один», – це лише один з багатьох різновидів льоду. Припустимо, що на Землі вода завжди утворює лід-один, бо вона ніколи не мала «зернятка», завдяки якому міг би утворитися лід-два, лід-три, лід-чотири?.. Аж нарешті, – він знов постукав своїм старечим кулаком по столу, – ми дійдемо до форми, яку назвемо лід-дев’ять – кристала, твердого, як цей стіл, з точкою плавлення, скажімо, сто градусів за Фаренгейтом, але краще сто тридцять градусів[7].

– Гаразд, усе це я поки що засвоїв, – сказав я.

Раптом доктор Брид замовк, почувши шепіт у приймальні, шепіт гучний та значущий. Це були голоси пташок з дівочого гнізда. Дівчата зібралися у приймальні та готувалися до співу.

І вони заспівали, щойно ми з Бридом з’явились на порозі кабінету. Їх було багато, кілька десятків, одягнених, як церковні хористки: у кожної був комірець із білого паперу, пришпилений скріпкою. Вони співали чудово.

Мене це здивувало й розчулило до сліз. Мене завжди зворушує цей рідкісний скарб – ніжність дівочого співу.

Дівчата співали «O мале місто Віфлеєм». Не скоро я забуду, як звучав у їхньому виконанні рядок: «Страхи та надії минулих років сьогодні згадаємо знов».

21

Морська піхота йде в наступ

Старий доктор Брид за допомогою міс Фауст пороздавав різдвяні шоколадки друкаркам, і ми повернулися до його кабінету.

– На чому ми зупинилися? – спитав він. – А,