Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Складатиму їх у шафці вище, — казала я.

— Краще взагалі не складай, — переконував він. — Ми ними все одно не користуємося.

— Можна для сміття, — казала я. А він…

Не тут і не зараз, коли люди дивляться. Я розвертаюсь, бачу свій силует у дзеркальній вітрині. Тоді ми виходимо на вулицю.

До нас іде група людей. Це туристи, схоже з Японії, можливо, торгова делегація на екскурсії історичними місцями чи в пошуках місцевого колориту. Вони невеликі, охайні, у кожного чи кожної є камера, кожен чи кожна всміхається. Вони роздивляються яскравими очима, схиляють голову набік по-пташиному, їхня радість навіть агресивна, і я не можу не витріщатися на них. Я давно не бачила жінок у таких коротких спідницях. Вони ледве закривають коліна і відкривають ноги, наче голі в тоненьких панчохах, вульгарні черевики на високих підборах із ремінцями прив’язані до ніг, наче витончені інструменти для тортур. Жінки хитаються на цих шипастих ногах, як на ходулях, втрачаючи рівновагу, спини вигинаються на рівні талії, випинаючи сідниці. У них непокриті голови, волосся виставлене напоказ у всій своїй темній сексуальності. Вони носять помаду, червону, яка окреслює вологі провалля їхніх ротів і схожа на малюнки на стінах туалетів колись раніше.

Я зупиняюся. Гленова зупиняється поряд зі мною, і я знаю, що вона теж не може відвести очей від тих жінок. Вони викликають у нас зачарування, але й відразу також. Вони здаються голими. Так мало часу знадобилося, щоб змінити наші погляди на такі речі.

Тоді я думаю: я теж раніше так вдягалася. То була свобода.

Про-західні, так вони про нас говорили.

Японські туристи наближаються, щебечуть щось, і ми надто пізно відвертаємося — вони побачили наші обличчя.

З ними перекладач у звичному синьому костюмі та краватці з червоним малюнком, зі шпилькою у вигляді крилатого ока. Він виступає з групи вперед, стає перед нами, не дає пройти. Туристи збиваються за ним, один із них піднімає камеру.

— Перепрошую, — доволі ввічливо каже нам перекладач. — Вони питають, чи можна вас сфотографувати.

Я дивлюся вниз, на тротуар, хитаю головою — «ні». Вони, напевно, бачать лише білі крила, шматочок обличчя, підборіддя і частину рота. Не очі. Я знаю, що не варто дивитися перекладачеві в обличчя. Більшість з перекладачів — Очі, принаймні так кажуть.

Я також знаю, що краще не погоджуватися. «Скромність у невидимості, — казала Тітка Лідія. — Не забувайте про це. Якщо вас бачать… якщо вас бачать… це наче до вас пробиваються. А ви, дівчата, маєте бути непробивні». Вона називала нас дівчатами.

Гленова поряд зі мною теж мовчить. Ховає долоні в червоних рукавичках у широких рукавах сукні.

Перекладач повертається до групи, щось стрекоче суцільними стакато. Я знаю, що він каже, знаю правила. Він каже їм, що у цих жінок інші звичаї, що коли на них дивляться через об’єктив камери, це для них насильство.

Я дивлюся під ноги, на тротуар, зачарована ногами жінок. Одна з них взула сандалі з відкритими пальцями, нігті на них пофарбовані в рожевий. Я пам’ятаю запах лаку для нігтів, те, як він зморщувався, якщо нанести другий шар надто швидко, м’який атласний доторк справжніх панчіх, те відчуття в пальцях, коли вага всього тіла підштовхує їх до вирізу у взутті. Жінка з нафарбованими пальцями ніг переминається з однієї ноги на іншу. Я можу відчути її сандалі на своїх ногах. Від запаху лаку для нігтів почуваюся голодною.

— Перепрошую, — повторює перекладач, привертаючи нашу увагу. Я киваю, показуючи, що почула його. — Вони питають, чи ви щасливі?

Можу собі уявити їхню цікавість: «Чи вони щасливі? Як вони можуть бути щасливими?». Я відчуваю на нас погляди їхніх яскравих чорних очей, те, як вони трохи схиляються вперед, щоб почути нашу відповідь, особливо жінки, але й чоловіки також: ми таємниця, ми заборона, ми викликаємо в них захват.

Гленова нічого не каже. Тиша. Але іноді так само небезпечно буває і не говорити.

— Так, ми дуже щасливі, — белькочу я. Я маю щось сказати. Що ще тут скажеш?

Розділ 6

Через квартал після «Всякої плоті» Гленова зупиняється, наче непевна, куди тепер іти. У нас є вибір. Можна повернутися одразу назад або піти довгою дорогою. Ми вже знаємо, яким шляхом підемо, бо завжди ходимо саме так.

— Я хотіла б пройти повз церкву, — каже Гленова начебто побожно.

— Гаразд, — відповідаю я, хоча, як і вона, знаю, чого їй насправді хочеться.

Ми спокійно крокуємо. Сонце вийшло, у небі пливуть білі пухнасті хмари, з тих, що схожі на безголових овець. Зважаючи на наші крила, наші шори, важко дивитися вгору й побачити повну картину неба чи будь-чого іншого. Але ми можемо потроху за раз: швидкий порух голови, угору-вниз, убік-назад. Ми навчилися дивитися на світ, коротко вдихаючи.

Якщо звернути праворуч, буде вулиця, яка веде до річки. Там стоїть невеликий сарай, де колись тримали весла, є мости, дерева, зелені береги, на яких можна було сісти й дивитися на воду і на молодих чоловіків з оголеними руками, на те, як вони здіймають весла у світлі сонця, змагаючись до перемоги. Дорогою до річки стояли старі гуртожитки, які нині мають якесь інше призначення, із казковими башточками, фарбованими в білий, золотий та блакитний.

Коли ми думаємо про минуле, то згадуємо красиві речі. Хочеться вірити, що тоді все було таким.

Футбольний стадіон теж поряд, там проводяться Спасіння для чоловіків. І футбольні матчі. Вони досі бувають.

Я більше не ходжу до річки чи на мости. Чи у підземку, хоча поряд є станція. Нам не дозволено, тепер є Хранителі, і в нас немає офіційних причин спускатися сходами, сідати в потяг під річкою, їхати в центр міста. Від кого ми хочемо поїхати звідси туди? Чого б нам хотіти їхати звідси туди? Нічого хорошого з того не буде, і вони це знають.

Церква маленька, одна з перших, зведених тут сотні років тому. Нею більше не користуються, хіба що як музеєм. Усередині можна подивитися на картини жінок у довгих скорботних сукнях, із прикритим білими чепчиками волоссям, і похмурих прямих чоловіків у темному вбранні. Наші предки. Вхід безкоштовний.

Однак ми туди не заходимо, стоїмо на доріжці, дивимося у церковний двір. Старі могильні камені досі там, вивітрені, роз’їджені, з усіма цими черепами та перехрещеними кістками, memento mori[10], янголами зі слабкодухими обличчями, крилаті пісочні