Читати книгу - "Бавдоліно"

— Про Медіолан чув. Колись алеманський цар зруйнував його мури. А пізніше наш василевс дав медіоланцям грошей, щоб вони відбудували їх.

— Так ось, я був одним із людей алеманського імператора, заки він помер. Ти зустрічався з ним, коли майже п'ятнадцять років тому він перепливав через Пропонтиду.[44]

— Фрідріх Рудобородий. Великий і шляхетний державець, ласкавий і милостивий. Він не робив би того, що оці…

— Коли він здобував місто, то теж бував не надто ласкавим.

Нарешті вони досягли підніжжя сходів. Никита знайшов смолоскипи, вони пройшли довгим коридором, тримаючи їх високо над головою, і тоді Бавдоліно побачив саме черево Царгорода: під найбільшою у світі церквою невидимо простягалася ще одна базиліка — хащі колон губилися в темряві, виростаючи з води, мов дерева в лісі над озером. Ця базиліка, чи церква, була перевернута догори ногами, бо навіть світло, яке ледь торкалося капітелей, що зникали в затінку височенного склепіння, лилося не з вікон-розеток, ані не з вітражів, а із залитої водою підлоги, у якій відбивалося рухливе полум'я їхніх смолоскипів.

— Під містом повно цистерн, — сказав Никита. — Царгородські сади не є даром природи, а витвором умільців. Але бачиш, тепер вода ледве доходить нам до половини литки, бо майже всю використали для гасіння пожеж. Якщо завойовники знищать ще й акведуки, усі загинуть від спраги. Зазвичай тут не можна пройти пішки — потрібен човен.

— То цистерна ця простягається аж до порту?

— Ні, вона закінчується набагато раніше, але я знаю тунелі і сходи, які сполучають її з іншими цистернами та галереями, тому ми зможемо пройти під землею якщо не до самого Неоріону, то бодай до Просфоріону.[45] Проте, — мовив він стривожено, ніби лише в ту мить згадав про щось інше, — я не можу йти з тобою. Я покажу тобі дорогу, а потім мушу вернутися. Мені треба сховати в безпечному місці свою родину, яка чекає в хатині за церквою Святої Ірини. Розумієш, — немов вибачався він, — мій палац було зруйновано під час другої пожежі, у серпні…

— Мосьпане Никито, ти геть здурів. По-перше, ти примусив мене покинути коня й спуститися сюди, а я й без тебе міг спокійнісінько дістатися вулицями до Неоріону. По-друге, ти що, серйозно думаєш, що доберешся до своєї родини, уникнувши інших зарізяк, схожих на тих, з якими я тебе застав? А навіть якщо це тобі вдасться, що тоді робитимеш? Раніше чи пізніше хтось викурить вас звідти, а якщо хочеш забрати своїх і піти геть, то куди подасися?

— Я маю друзів у Селімбрії, — розгублено мовив Никита.

— Не знаю, де це, але щоб дістатися туди, тобі треба вибратися з міста. Послухай мене, з тебе твоїй сім'ї користі не буде ніякої. А от там, куди я тебе веду, ми зустрінемося з моїми друзями генуезцями, які в цьому місті на все мають вплив, які вміють торгуватися з сарацинами, з євреями, з ченцями, з імперською гвардією, з перськими купцями, а тепер і з латинськими прочанами. То хитрий люд, і коли скажеш їм, де твоя родина, завтра вони приведуть тобі її туди, де будемо ми — не знаю, яким чином, але вони таки це зроблять. І хоч вони зроблять це в будь-якому разі, заради мене, бо я їх давній друг, і з любові до Бога, та все ж ґенуезці є ґенуезці, тому ліпше буде, коли ти їм щось подаруєш. Відтак ми сидітимемо там, поки все не вспокоїться — зазвичай місто грабують не довше ніж кілька днів, повір мені, я вже не одне розграбування бачив. А вже тоді — гайда у Селімбрію чи куди там захочеш.

Никита подякував, переконавшись у слушності цієї поради. А поки вони йшли, спитав у Бавдоліна, звідки той взявся в місті, якщо не належить до хрестоносних прочан.

— Я приїхав, коли латиняни вже висадилися на тому березі, приїхав з іншими людьми… яких уже немає. Ми прибули з дуже далеких країв.

— Чому ви не покинули міста, поки був ще час?

Перед тим як відповісти, Бавдоліно завагався: «Бо… бо я мусив лишитися тут, щоб зрозуміти одну річ.

— І ти її зрозумів?

— На жаль, так, але тільки нині.

— Ще одне запитання. Навіщо ти завдаєш собі через мене стільки клопоту?

— А що інше мав би зробити добрий християнин? Але, по суті, ти маєш рацію. Я б міг звільнити тебе від тих розбишак і відпустити на всі чотири сторони, а натомість причепився до тебе, мов та п'явка. Бачиш, мосьпане Никито, я знаю, що ти — літописець історії, яким був також єпископ Оттон фон Фрайзинґ. Але коли я знав владику Оттона, заки він помер, я був ще хлопчаком і не мав своєї історії, та й тоді мене більше цікавили бувальщини, почуті від інших. А тепер у мене вже є своя історія, проте я не тільки загубив усе те, що записував про своє минуле, але й коли намагаюся це пригадати, думки плутаються мені в голові. Річ не в тім, що я не пам'ятаю подій — я неспроможний надати їм сенсу. А після того, що сталося зі мною нині, мушу поговорити з кимось, інакше здурію.

— Що ж сталося з тобою нині? — спитав Никита, натужно бредучи по воді, — він був молодший від Бавдоліна, але життя вченого й придворного зробило його товстим, ледачим і млявим.

— Я убив людину. Того, хто п'ятнадцять років тому замордував мого названого батька, найкращого з королів, цісаря Фрідріха.

— Але ж Фрідріх втопився у Кілікії!

— Так всі думали. А насправді його вбили. Мосьпане Никито, ти бачив, як гнівно я розмахував мечем нині ввечері у Святій Софії, але знай, що досі я ніколи не пролив нічиєї крові. Я мирний чоловік. А цього разу мені довелось-таки пролити її, бо я був єдиний, хто міг вчинити справедливість.

— Розповіси мені про це. Але скажи, як сталося, що Провидіння привело тебе у Святу Софію, щоб врятувати мені життя?

— Коли прочани почали грабувати місто, я сховався в якомусь темному закутку. Звідти я вийшов годину тому, коли вже стемніло, і опинився неподалік від Іподрому. Мене майже збив з ніг натовп греків, які тікали з криками. Я відступив у браму напівспаленого будинку, щоб пропустити їх, а коли вони пробігли, я побачив, що їх переслідують прочани. Я зрозумів, що діється, і вмить