Читати книгу - "Бавдоліно"

їхньої мови, щоб здогадатися, що його одежа придворного означала для них одне: він має купу золота або знає, де воно сховане. У ту мить Никита відчув, що пропав, бо під час своєї розпачливої втечі вулицями завойованого міста зрозумів: марно запевняти, що маєш всього лиш кілька монет, чи заперечувати, що сховав десь якийсь скарб — збезчещених вельмож, заплаканих старійшин, обдертих з останнього власників піддавали тортурам аж до смерті, щоб вони сказали, де сховали своє добро; якщо вони вже більше нічого не мали і не могли нічого сказати, їх убивали, а коли виказували свою таємницю, їх покидали лежати на землі, та після цих катувань вони все одно гинули; тим часом їхні кати піднімали заповітний камінь, розбивали фальшиву стіну, руйнували підвісну стелю і загрібали своїми хижими руками коштовний посуд, шурхотіли шовками й оксамитами, гладили хутра, занурювали пальці у коштовне каміння й перли, нюхали флакони й мішечки з рідкісними прянощами.

Тому в ту мить Никита увіч побачив свою смерть, скорботно згадав свою родину, яка його втратила, і попрохав у всемогутнього Бога прощення за свої гріхи. І саме тоді у Святу Софію ввійшов Бавдоліно.

Прекрасний, мов Саладин, на вкритому попоною коні, з великим червоним хрестом на грудях, він увірвався з мечем наголо і, волаючи: «Накровбожу, хайвамгрець, насерма-тер, чортибваспобрали, паскудні блюзнірці, свині плюгаві, святокрадці паршиві, хіба так можна обходитися з речами Господніми?», став розганяти осквернителів, таких самих хрестоносних, як і він, з тією різницею, що він був не п'яний, а страшенно лютий. Підійшовши до шльондри, яка розвалилася на патріяршому троні, він нагнувся, схопив її за коси і став тягати по мулячому лайні, викрикуючи всілякі жахливі речі про матір, яка її породила. Але всі ті, кого він хотів покарати, були такі п'яні й так заклопотані вийманням самоцвітів з оправ, що навіть не помічали, що він робить.

Роблячи свою справу, він наблизився до двох велетнів, які вже збиралися катувати Никиту, глянув на бідолаху, що благав пощади, відпустив коси повії, яка, скалічена, впала на землю, і бездоганною грекою мовив:

— На всіх дванадцять апостолів разом з Царями-Волхвами, але ж це мосьпан Никита, міністр василевса! Що я можу зробити для тебе?

— Хто б ти не був, брате во Христі, — вигукнув Никита, — звільни мене від цих варварів-латинян, які хочуть моєї смерті, врятуй моє тіло і спасеш свою душу!

Латиняни мало що второпали з цих перемовин співучою східною мовою і почали розпитувати Бавдоліна по-провансальському, маючи його за свого. Бавдоліно гримнув на них, заявивши бездоганною провансальською, що чоловік цей — полонений графа Бодуена Фламандського, за наказом якого він якраз його шукає, і що йдеться тут про такі arcana imperii,[41] які їм, жалюгідним головорізам, навіть не снилися. Зарізякам на мить аж мову відняло, відтак вони вирішили, що сперечатися тут марно — краще пошукати скарби деінде, де їх можна здобути без жодних зусиль, і пішли до головного вівтаря.

Никита не нахилився, щоб поцілувати ноги своєму спасителеві, бо вже й так, зрештою, лежав на землі, але був занадто приголомшений, щоб одразу повернути собі гідність, відповідну його рангові:

— О шляхетний мосьпане, спасибі за допомогу, значить, не всі латиняни — звірі шалені зі спотвореним ненавистю обличчям. Навіть сарацини такого не чинили, коли завойовували Єрусалим, а Саладин задовольнився дещицею монет і відпустив мешканців на волю! Який сором для всього християнського світу — брати йдуть зі зброєю на братів, прочани, які мали відвоювати Святий Гріб, дають волю своїй жадібності й заздрості і нищать Римську імперію! О Царгороде, Царгороде, батьку церков, княже релігії, проводирю досконалих опіній, годувальнику всіх наук, пристановище всякої краси, випив ти з рук Божих чашу гніву й опалився огнем, набагато більшим, ніж той, що спалив П'ятимістя![42] Що за заздрісні й невблаганні демони вилили на тебе шалений свій хміль, що за божевільні й мерзенні Женихи запалили весільний світич? О мати, зодягнена колись у золото й царський пурпур, а тепер брудна й виснажена й позбавлена своїх дітей; мов птахи, ув'язнені у клітці, ми не в силі знайти дорогу, щоб покинути це місто, яке було колись нашим, і бракує нам гарту, щоб тут лишитись, і ми, заплутавшись у багатьох помилках своїх, кружляємо навколо нього, мов блукаючі зірки!

— Мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — мені казали, що ви, греки, любите собі побалакати і до того ж про все на світі, але я не думав, що аж настільки. Поки що питання в тім, як винести звідси свій зад. Я можу вивести тебе в безпечне місце в генуезькому кварталі, але ти мусиш підказати мені найкоротший і найбезпечніший шлях до Неоріону,[43] бо цей хрест на моїх грудях захищає мене, але не тебе: весь люд тут навколо втратив світоч розуму, і якщо мене побачать з полоненим греком, то подумають, що він цінна здобич, і можуть тебе у мене відібрати.

— Я знаю добрий шлях, але не вулицями, — сказав Никита, — і тобі доведеться покинути коня…

— Ну й нехай, — сказав Бавдоліно так безтурботно, що Никита аж здивувався, бо не знав, як дешево йому дістався той скакун.

Тоді Никита попрохав допомогти йому підвестися і, ведучи його за руку, крадькома підійшов до Пітливої колони. Він озирнувся навколо: по всьому просторі храму метушилися, мов мурахи, прочани, які були такі заклопотані нищенням усього навколо, що не звертали на них ніякої уваги. Він клякнув ззаду за колоною і встромив пальці в щілину, яка утворилася між нещільно пригнаними плитами підлоги.

— Допоможи мені, — сказав він Бавдолінові, — може, удвох дамо раду. — І справді, після недовгих їхніх зусиль плита піднялася, відкривши темний отвір. — Тут є сходинки, — сказав Никита, — я піду першим, бо знаю куди ступати. А потім засунеш за собою плиту.

— І що тоді? — спитав Бавдоліно.

— Тоді спустимося вниз, — мовив Никита, — і намацаємо нішу, в якій є смолоскипи і кремінь.

— Яке чудове це місто, Царгород, і скільки в ньому несподіванок, — примовляв Бавдоліно, сходячи гвинтовими сходами вниз. — Шкода, що ці плюгавці не залишать від нього каменя на камені.

— Ці плюгавці? — спитав Никита. — А хіба ти не один з них?

— Я? — здивувався Бавдоліно. — Я ні. Якщо ти натякаєш на цей одяг, то я його позичив. Коли вони вступили в місто, я вже був тут. То де ж ці смолоскипи?

— Не хвилюйся, ще кілька сходинок. Хто ти, як тебе звуть?

— Бавдоліно з Александрії, але не з тої, що в Єгипті, а з тої, яку