Читати книгу - "Балакучий пакунок"

— О всі святі! О платформочко! — зойкала мадам Гортензія. — Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще, іще разочок!

Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пахкаючи, вона зісковзнула по дерев’яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.

— Чудово! — вигукнув Пітер. — Тепер ще кілька ярдів — і ви будете на гарній зручній колії.

— Ну-ну, — хекала мадам Гортензія, — чого я тільки не робила для цього Папуже!

Поки Пітер і Саймон умовляли мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції, шукаючи пальне, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але врешті-решт вони знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер мадам Гортензії.

— Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, — пропахкала мадам Гортензія, — бункер свіжопофарбований. Його фарбували кілька днів тому.

Нарешті паротяг по зав’язку завантажили паливом і котел мадам Гортензії наповнили водою зі станційного крана — отже, все було готове до подорожі. Тільки всередині діти зрозуміли, яка ж мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледь втиснулись туди зі своїм спорядженням.

— Усі на місці? — запитала мадам Гортензія. — Тоді, Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!

— З радістю, мадам, — відповів Пітер.

Насправді вони із Саймоном давно захоплювалися залізницею і були неймовірно щасливі від самої лише думки про те, що можна проїхатися на мадам Гортензії. А право бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно підпалили клапоть паперу, обклали його хмизом із маслинового дерева, а потім корою і всіляко вмовляли розгорітись. Тоді виклали зверху полінця — і за кілька хвилин вогонь уже палахкотів у топці.

— Присягаюся спальним вагоном! — сказала мадам Гортензія, набравши повні легені диму і випустивши його через димар. — Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.

Незабаром бойлер розігрівся і мадам Гортензія тріумфально вигукнула:

— Ух-х-чух-х-чух-х!

Папуга аж замилувався:

— Чудово! Люба Гортензіє, у тебе просто чарівний голос.

— Підлабузник, — проспівала мадам Гортензія. — Ух-х-чух-х-чух-х!

— А тепер, Пітере, — скомандував Папуга, — трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.

Колеса закрутилися — спочатку зовсім помаленьку, але щоразу швидше і швидше.

— Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х пари! — гукнула мадам Гортензія. — Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма, чух-х-чух-х, більше пари чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чахх-ха-чух-х-пах-чухх-ха…

— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват мадам Гортензії!

— Віват! Віват! — підхопив Папуга.

— Ти ковтнув пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Сам знаєш, що в поїзді тебе завжди нудить…

А маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огортаючись хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі маслинові поліна. Так вони мчали до гірського хребта, пурпурово-чорного у місячному світлі.

Подорож була страшенно захопливою. Вузька колія повертала то туди, то сюди: то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і збігала в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами мерехтіли зеленкуваті вогники світлячків, а крізь рев водоспадів і пахкання мадам Гортензії пробивалося тужливе «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-х-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила мадам Гортензія, — більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав за собою слід, наче хвіст комети.

— Ха-ха! — сміявся Папуга, а мадам Гортензія мчала дедалі швидше, і її зграбні колеса виспівували на рейках.

— Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість. Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

— Підлабузник, — грайливо пропахкала мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи так свою радість.

Коли позаду лишилась добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пахкати, сопіти й нарешті зупинилася в клубах пари.

— О всі святі! О моє купе! — видихнула вона, й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. — Треба хвильку перепочити — і, будь ласка, принесіть мені тим часом напитися.

Пітер і Саймон побігли до найближчого водоспаду по воду для мадам Гортензії.

І коли її бойлер наповнили, вона змогла рушити далі.

— Це вже недалечко, правда, Гортензіє? — запитав Папуга, коли вони знову сіли у потяг.

— Так, ще трошки, — відповіла вона і, попахкуючи, вперто повзла вгору.

Невдовзі шлях вирівнявся. З одного боку простяглася глибока ущелина, де поміж скель вилася річка — пінилась, жебоніла і мерехтіла в місячному сяйві. Зненацька перед ними ніби нізвідки вигулькнула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. У цьому місці колія роздвоювалась і зникала в тунелях.

Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

— Хлоп’ята, будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, — пропахкала вона. — Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і спільними зусиллями, бо перемикач був дуже тугий, перевели стрілку. А потім знову повернулись у потяг.

Мадам Гортензія рушила. Повільно, скрегочучи колесами, проїхала стрілку і знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи свого рота, і Пенелопа — не з остраху, а просто через надмір емоцій, — взяла Пітера і Саймона за руки. А тоді — шух-х-х! — вони пірнули в тунель, і мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

— Агов! — обурився Папуга, — ти чого?

— Це сигнал для кажанів, — пояснила мадам Гортензія. — Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем у темряві було дуже страшно. Яскрава латочка світла лежала лише біля топки мадам Гортензії, а кволий промінь фари падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром мадам Гортензія знову пронизливо свиснула.

— Будь ласка, натисніть на гальма, але поволі! — гукнула вона. — Ми на місці.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись, зупинився в клубах пари.

— Країна Міфологія! Кінцева зупинка! Усі виходимо! — закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі — раз і ще раз.

— Як тут вогко і неприємно, — поскаржилась Дульчібелла. — Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся — нарікай на себе.

Діти вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили мадам Гортензію і заходилися прощатися.

— Для мене ви найкраща у світі, — сказала Пенелопа, — і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

— Нема за що, донечко, — відповіла мадам Гортензія. — Я хотіла довести, що хоч ми й старі, але все-таки ще щось можемо, нест-се па?

— Мадам Гортензіє, побути вашим машиністом — це для мене велика честь! — зізнався Пітер.

— Неабиякий привілей і велика честь, мадам, — додав і собі Саймон.

— Ви керували дуже добре, — відповіла мадам Гортензія, — справді, я