Читати книгу - "Обережно, тригери"

що вас попередили. Навколо і так вистачає маленьких тригерів, які спрацьовують у пітьмі просто зараз, коли я пишу ці слова. Ця книжка належно позначена. Усе, що залишається тепер — це хвилюватися про інші книжки і, звичайно, про життя, велике і складне, яке не попереджає, перш ніж завдати болю.

Дякую, що зазирнули. Насолоджуйтеся тим, чого ніколи не було. Закріпіть свою маску після того, як прочитаєте ці історії, і не забудьте допомогти іншим.

НІЛ ҐЕЙМАН

Хатина у темному лісі, 2014 рік

Як я склав стілець

Сьогодні я вирішив — почну писати.

Історії причаїлися на відстані, як зливи,

гуркочуть і блискають на тлі небокраю,

а ще ж є листи і передмови

і книга — ціла клята книга! —

про країну, подорож і віру

чекає, поки я сяду писати.

Я зібрав стілець.

Відкрив картонну коробку ножем

(а перед цим склав ніж),

Вийняв деталі і обережно приніс сюди, на гору.

«Функціональний стілець для сучасного офіса»

Я вставив коліщата (їх тут п’ять) у хрестовину —

вони переконливо клацнули.

Посадив підлокітники на шурупи,

розгубившись, де ліво, де право

(шурупи були зовсім не схожі

на шурупи з інструкції). А тоді закріпив базу

під сидінням

шістьма 40-міліметровими шурупами (хтозна,

що в упаковці робили 45-міліметрові).

Підголівник прикрутив до спинки,

спинку — до сидіння, і тут почалися проблеми:

центральні шурупи з обох сторін

не закручуються.

На все треба час. Орсон Велз грає Гаррі Лайма

у радіоп’єсі, а я збираю стілець. Орсон зустрічає даму

і горбату ворожку, і товстуна,

і нью-йоркського бандита у вигнанні,

лягає в ліжко з дамою, розплутує злочин,

закінчує п’єсу

і отримує гроші

ще до того, як я зібрав стілець.

Писати книги — це як збирати стільці.

Вам мали б вручати інструкції,

як ті, що дають разом зі стільцями.

Складений аркуш, у кожній книжці:

«Для індивідуального використання»,

«Не використовувати як табурет чи стрем’янку»,

«Недотримання цих інструкцій може призвести

до серйозних ушкоджень».

Одного дня я напишу ще книжку — і тоді все,

я залізу на неї з ногами,

наче це табурет чи стрем’янка

або гігантська дерев’яна драбина,

сперта на стовбур сливи,

це буде осінь,

але сам я буду вже не тут.

Проте сьогодні я слідую інструкції

і стілець майже готовий.

Місячний лабіринт

Ми піднімалися на пологий пагорб літнім вечором. Було близько дев’ятої, але здавалося, ніби ще середина дня. Над нами синіло небо. Сонце опустилося низько над горизонтом, заливаючи хмари золотавим, світло-рожевим та блідо-пурпуровим світлом.

— То чим усе скінчилось? — запитав я свого провідника.

— Цьому немає кінця, — відповів він.

— Але ж ви казали, що його більше немає, — сказав я. — Я маю на увазі, лабіринту.

Я натрапив на згадку про місячний лабіринт у мережі. Це була невеличка примітка на сайті про цікаві та варті уваги місця по всьому світу. Ці незвичні місцеві принади: і що більш показні та штучні, то краще. Не знаю, чому вони мене так ваблять: несправжні хенджі,[17] зведені з машин і жовтих шкільних автобусів, полістиролові моделі гігантських шматків сиру, неправдоподібні динозаври, зроблені з полущеного, розсипчастого бетону та багато іншого.

Вони мені потрібні, а ще завдяки їм я маю привід пригальмувати, де б я не був, та нарешті поговорити з людьми. Люди запрошували мене додому та до свого життя, тому що я міг по-справжньому оцінити зоопарки, які вони звели з деталей двигунів, будинки з консервних бляшанок і кам’яних блоків, вкриті алюмінієвою фольгою, та історичні сценки, де всі актори — магазинні манекени, в яких фарба лущиться з облич. Ці ж люди — ті, що створили придорожні ваби — приймали мене таким, яким я є.

* * *

— Ми його спалили, — сказав мій провідник. Він був похилого віку й ходив, спираючись на палицю. Я познайомився з ним, сидячи на лавці перед місцевим магазином господарських товарів, і він погодився показати мені місце, де колись розташовувався місячний лабіринт. Ми повільно пробиралися лугом. — Кінець місячного лабіринту. То було просто. Зайнялися кущі розмарину — вони тріщали і палали. Густий дим спускався аж до підніжжя, нагадуючи нам усім про запах печеної ягнятини.

— Чому його назвали місячним лабіринтом? — запитав я. — Просто, щоб звучало загадково?

Він задумався і відповів:

— Складно сказати. Може й так, а може й ні. Ми називали його лабіринтом, але, гадаю, то була лише головоломка…

— Лише головоломка, — повторив я.

— Раніше були традиції, — сказав він. — Ми починали ходити ним у день після повні. Починаєш із входу. Доходиш до центру, обертаєшся і ступаєш тим же шляхом назад. Як я і казав, ми починали ходити у день, коли місяць готувався убувати. Тож його світла вистачало, щоб бачити перед собою шлях. Ми робили це щоразу, як з’являвся світлий місяць. Приходили сюди. Гуляли. Зазвичай парами. Ходили, аж доки не заходив місяць.

— Ніхто не ходив лабіринтом у темряві?

— О, дехто ходив. Але вони були не схожі на нас. То були діти, які приходили сюди з ліхтариками, коли місяць зникав з неба. Вони ходили лабіринтом — поганці дурної крові, які любили одне одного лякати. Для них був що не місяць, то Геловін. Вони обожнювали лякатись. Деякі з них казали, що бачили ката.

— Якого це ката? — мене здивувало це слово. Його нечасто почуєш, тим паче в розмові.

— Гадаю, того, що катував людей. Я його ніколи не бачив.

З вершини пагорба повіяв вітерець. Я принюхався, але не відчув ні запаху горілих трав, ні попелу — нічого незвичайного для літнього вечора. Десь там росли гарденії.

— Коли місяць зникав, лишались тільки діти. Але коли на небо сходив молодий півмісяць, діти молодшали й на пагорб піднімалися батьки, які гуляли разом з ними. Батьки і діти. Разом вони ходили до центру лабіринту й дорослі вказували на молодий місяць, казали, як він схожий на усмішку в небі, велику жовту усмішку, а малі Ромул і Рем, чи