Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Можливо, дуже багато страху мали прислуга й вихователі, які оточували хлопця й утихомирювали його грізним опудалом батька? Не можуть, ну ніяк не можуть раби виховати вільну людину… Найкращі вчителі намагалися вкласти в голову іменитого дитяти повний комплект знань із математики, історії, латини, німецької, французької, і їм це більше не вдавалося, ніж вдавалося, бо при його народженні Бог, цілуючи дитя в голівку, очевидно, був більше зайнятий спогляданням красот свого райського саду, аніж математичним підрахунком дерев і плодів на них. Батько часто сердився на малого після відвідин занять, а хлопчика потім довго трусило… Хоча «забула баба, як дівкою була»: Франц Салезій сам лише трохи знав латину, а було б непогано, якби ще й французькою говорив так, як ненависний конкурент із женихання до Сенявської — Чарторийський, який так мило «ля-ля-фа-фа» з «де-амур», що в результаті Францішек — «па-па, мон амі Марі». Але то є гріх усіх батьків без винятку: хочуть від дітей більше, ніж самі могли втнути в дитинстві…

З віком страх перед батьком у юного Потоцького хоч і зменшився, але не зник остаточно. Уже понад рік Станіслав Щенсний практикувався в управлінні Белзом: ще підлітком його поставили на перший щабель шляхетної ієрархії — отримав від короля титул ротмістра, а в юнацькому віці батько зробив його белзьким старостою. Серед усіх учителів, яких найняв йому батько для домашнього виховання, найбільший вплив на Станіслава мав Маурицій Вольф зі своєю літературою й піїтикою, і ними юнак із великим задоволенням і займався б, та, як показує весь досвід буття людства, найкраще література й поезія вдаються голодним: де ви бачили ситого поета? Хоч і голодні пташки не співають, та й ситі вони мовчать… А Станіслав вилетів із такого родового гнізда, у якому століттями пташки були ду-у-уже ситими й такими мали залишатися надалі, тож для того хлопцеві довелося розпрощатися з улюбленим учителем і вникати в складні економічні питання. Щенсний мало що петрав у хитромудрих сплетіннях законів і намагався якось накласти їх на реалії складного для управління через строкатий національний і конфесійний склад містечка.

Батько ходив кімнатою, розминаючи ноги.

— Щось холодна весна цього року… Як, уже сіють по околицях?

— Та я… щось не спостеріг…

Франц Салезій пильно глянув на сина, трохи помовчав.

— А злоті наші, сину, починають рости на околицях і навесні… Ну а загалом тихо тут, заворушень нема?

— Та ні, українців менше третини, тож працюють, як і поляки та євреї.

— Добре… Не треба нам тут ні їхньої гайдамаччини, ні барських конфедератів, ні російських військ, а то без штанів залишимося, як якісь голодранці… Давай, Станіславе, документи — подивлюся, як ти тут справляєшся… — Старий Потоцький заглибився у фінансові книги. — А що то цеховики так погано податки сплачують?

— Та кажуть, що менше продавати стали, війна ж з усіх боків…

— А партачі[9], бачу, узагалі нічого не сплатили… — Франц Салезій нахмурився. — Що ж будемо з ними робити, сину?

Станіслав звів брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.

— Збільшимо їм шарварок — хай ідуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрібно, — гідно витримав іспит Кароль Сіраковський.

Старий дідич лишився задоволеним почутим.

— Гм… А це щось не те-е-е, — знову видивився батько черговий підозрілий факт у документах. — Нехай майстрам війна завадила, але їсти ж завжди хочеться, і люду в нас зі сходу трохи прибуло — прибутки від млина мали б вирости, а тут чогось упали…

Станіслав Щенсний починав потроху почуватися десятирічним хлопчиком.

— Поклич-но Домбровського, — звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рішучістю по периметру кімнати. За кілька хвилин Домбровський витягнувся перед дідичем. — Слухай сюди… З’їздіть-но із Сіраковським до нашого млина… Побудьте там годину-дві, подивіться, який там рух, чи є черга, чи нема; поговоріть із людьми, чи часто збіжжя возять до млина, чи ні; потім — з мірошником, що він скаже… А потім що, Каролю?..

— А потім або мірошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таємні жорна шукати.

— Так, добре… Так і зробіть…

Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.

— Ти бачив, Щенсний, як у кузні роблять метал? — Станіслав заперечливо хитнув головою, не підводячи погляду. — Беруть купу такого рудого каміння (воно не дуже тверде, гепнеш — можна розлупити) і кидають у п’єц[10], і вогнем його, вогнем, поки не потече річкою у форму… Трохи охолоне — і луплять по затверділому й ще гарячому важченним молотом, і шур-р-р — у холодну воду, і знову б’ють, і знову у вогонь… Так і людина стає міцною тоді, коли витримує всі негаразди, і хоч вони нам зовсім, зовсім не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому житті, як ті вогонь, вода й молот, щоб стали ми міцними… щоб могли всю нашу біду й ворогів краяти, як той меч… а ні — то чийсь меч скарає тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’єца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобі допоможу… Щоб ти не робив помилок, маєш набиратися досвіду… А щоб той досвід у тебе був, мусиш і помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, — закінчив батько.

— Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, — вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.

— От і добре. А я тобі помічника дам — Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає — підкувався.

— Дякую, татку… А як там мама?

— О-о, мама… Керує маєтком, як апостол Петро раєм… Виставу до Великодня готує, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберіг.

— О, а вистава про що? — Обличчя Станіслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.

— Не вникав, сину. Навколо такі вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному сні не побачиш…

Посланці Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному підйомі й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Під млином на возі сиділо двійко обідраних хлопів із кількома