Читати книгу - "Червоний горобець"

може приступити негайно. Нейт, не без сумнівів, погодився, хоча Ґондорф уже уявляв його солодке звільнення. Надійшла офіційна телеграма з Гельсінкі, а за нею записка від Тома Форсайта, його майбутнього директора резидентури, у якій було кілька слів про те, що він радий можливості запросити Нейта до себе.

Рейс Нейта, Фіннейр, оголосили, і він пішов гудронованим шосе разом з іншими пасажирами в бік літака. Високо над ним, з кімнати огляду в заскленій контрольній башті аеропорту, команда з двох чоловіків робила знімки, використовуючи довгий об’єктив. Спостереження ФСБ прослідувало за Нейтом до аеропорту, попрощатися. ФСБ, СВР і особливо Ваня Єгоров прекрасно розуміли, що раптовий відліт Нейта — це не просто так. Доки Нейт підіймався сходами на літак, доки кліпали камери, Єгоров сидів у своєму кабінеті, заглиблений у думки. Який сором. Його найкращий шанс упіймати шпигуна, з яким співпрацювало ЦРУ, танув на очах. Минуть місяці, можливо, роки, перш ніж він зможе отримати схожу наводку в цій справі, якщо це взагалі станеться.

Неш був свого роду ключем, думав собі Єгоров. Імовірно, він ще контактуватиме зі своїм джерелом з-за меж Росії. Єгоров вирішив не спускати з Неша очей, і почати слід було з цього призначення у Фінляндії. Попрацюємо над ним трохи в Гельсінкі, думав він. СВР можуть працювати у Фінляндії майже як удома, ба більше, вони мають перевагу на закордонній ділянці. Більше не треба координувати своїх дій з босяками із ФСБ. Побачимо, думав Ваня. Світ надто малий, щоб сховатися.

Кубинський сендвіч з московського аеропорту

Розрізати дванадцятидюймовий буханець кубинського хліба уздовж і скласти разом. Збризнути зовні оливковою олією та налити всередину трохи гірчиці. Викласти шарами шинку, смажену свинину, швейцарський сир і тонко нарізані солоні огірки. Закрити та затиснути на десять хвилин під праскою або між двома гарячими цеглинами, загорнутими у фольгу (цеглини нагрівають протягом години в печі за температури 500 градусів).

Розрізати на два трикутники по діагоналі.

3

Контррозвідка.

4

Міжконентальна балістична ракета.

3

Домініка Єгорова сиділа в приватній кабінці на банкеті в кришталево-мармуровій розкоші «Баккари», наймоднішого з нових ресторанів Москви, розташованого за кілька кроків від Луб’ян­сь­кої площі. Ліс кришталю й срібла на сліпуче білій скатертині не був схожий ні на що бачене нею раніше. Вона отримувала справжню насолоду і, попри ділову природу вечора, була налаштована вповні насолодитися цією гріховно дорогою смакотою.

Дмитрій Устинов сидів навпроти, розпалений хіттю. Високий, дебелої статури, з копицею чорного волосся та міцною щелепою, Устинов був одним з керівників групи бандитів, російських олігархів, що заробили свої багатомільярдні статки на нафті та видобутку копалин у роки після Холодної війни. Він починав простим членом місцевої організованої злочинності, та йому вдалося далеко піти.

Устинов був одягнений у бездоганний смокінг з хустиною на шиї поверх білої сорочки з синіми діамантовими запонками. На ньому був годинник «Турбільйон» від компанії «Корум», яка виготовляла їх не більше десяти на рік. Його руки, такі схожі на ведмежі лапи, розважливо спочивали на портсигарі Фаберже, вкритому синьою емаллю, виготовленому 1908-го року для царя. Він дістав із портсигара сигарету й підпалив запальничкою «Лінь Де», закривши її з музичною ноткою, характерною для всіх запальничок «Дюпон».

Устинов був третьою найбагатшою людиною в Росії, та, попри все своє багатство, він не був найрозумнішим. Він неприкрито ворогував із владою, особливо з прем’єр-міністром Володимиром Путіним, і відмовлявся визнавати чи приймати державне регулювання свого бізнесу. Три місяці тому, на піку ворожнечі, Устинов легковажно висловив непристойні принизливі зауваження стосовно Путіна під час ток-шоу на московському телебаченні. Обізнані люди дивувалися тому, що він досі живий.

Того вечора Устинов не думав ні про що, крім Домініки. Він зустрів її на телеканалі, за місяць після свого інтерв’ю. Від її краси та нестримної сексуальності в нього перехопило дух. Просто щоб ще раз із нею зустрітися, він планував придбати канал, хоч це було й необов’язково. Вона одразу ж із задоволенням прийняла запрошення повечеряти. Роздивляючись її по інший бік столу, Устинов хотів лишити відбитки пальців по всьому її тілу.

Домініці було двадцять п’ять, вона мала темне каштанове волосся, зібране та зав’язане чорною стрічкою. Її кобальтово-блакитні очі пасували до його портсигара, і він про це сказав, нав’язливо підсунувши безцінну дрібничку до неї.

— Це тобі.

Вона мала повні вуста та витончені руки, які сьогодні були оголені. Вбрана в просту чорну сукню з глибоким декольте, яке відкривало ефектну улоговинку на грудях. Розсіяне сяйво свічок злегка освітлювало одну синю венку на її грудях під бездоганною шкірою. Вона потяглася та взяла портсигар своїми довгими, витонченими руками. Її нігті були коротко підрізані прямокутничками, без лаку. Вона поглянула на нього широко розплющеними очима, і він відчув, як десь між його животом та пахом забриніла струна.

Вона знала достатньо, аби просто слідувати власним інстинктам, ковтати роздратування, не подаючи знаку. Вона усміхнулася цьому примітивному ящеру.

— Дмитрію, яка чудова річ, я не можу прийняти такий подарунок, — сказала вона. — Це надто щедро з твого боку.

— Звісно ж, можеш, — сказав Устинов, з усіх сил намагаючись бути чарівним. — Ти найкрасивіша жінка з тих, кого я коли-небудь зустрічав, і те, що ти тут, зі мною, це вже найчудесніший подарунок.

Він ковтнув шампанського й уявив, як ця маленька чорна сукня лежить, поспіхом скинута в кутку його спальні.

— Ти вже так сильно мені подобаєшся, — сказав Устинов.

Домініка стрималась, аби не розсміятися, відчувши прекрасний морозець, що пробіг спиною та руками. Цей селюк простіший за провінційного задираку, ким він, власне, і був у минулому. Але, Господи, який багатий. Під час тижня підготовки Домініці розповіли кілька фактів про Устинова: яхти; вілли; пентхаузи. Нафтові та гірничодобувні холдинги по всьому світу. Приватна армія охоронців, зібрана з добре оплачуваних найманців. Три приватні літаки.

***

Домініка була єдиною дитиною Ніни та Василія Єгорових. Ніна була першою скрипкою в Московському державному симфонічному оркестрі, дівчиною-віртуозом, яка навчалася разом із Клімовим і мала стільки потенціалу, що Державний центральний музей музичної культури імені Глінки подарував їй прекрасну скрипку «Кочанскі» 1741-го року, зроблену руками Гварнері дель Джезу. П’ятнадцять років тому її довгождане підвищення в Російський національний симфонічний оркестр відклали, коли Прохор Беленко, жабоїд, скрипаль посереднього таланту, — але одружений з дочкою члена політбюро, — наполіг, щоб узяли його, і отримав це місце. Усі розуміли, що трапилось, та ніхто нічого не сказав.

Окрім яскравої гри на вкритій червоним лаком скрипці, Ніну Єгорову знали за її запальний характер і кипучий темперамент, який вибухав щоразу, як траплялась нагода. Перед здивованими поглядами вісімдесяти членів оркестру Ніна уперіщила Беленка по правому вуху його власним пюпітром під час його останньої репетиції з Державним симфонічним оркестром. Ніна не розкаялась. Але вона була жінкою в тогочасному Радянському Союзі. Скрипку Гварнері в неї забрали. Вона відмовилася грати на іншому інструменті. Її перемістили з першого на третє місце в струнних. Вона послала всіх до біса. Адміністративна відпустка вилилася у звільнення, коли з міністерства культури зателефонували диригенту оркестру, і її кар’єрі настав кінець. Тепер, багато років