Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Природа, ототожнена стоїками із Зевсом, починаючи з І ст. до Р.Х. часто розумілася як богиня, до якої можна звертатися, як це робить Пліній: «Вітаю тебе, Природо, Мати всіх речей»[85]. Пізніше, десь з II ст. н.е., починають складати гімни Природі. Мезомед, відпущений на волю імператором Адріаном, склав один із гімнів, що починається наступними словами:

Начало і джерело усіх речей,

Прадавня матір світу,

Ніч, світло та мовчання…[86]

Трохи пізніше, з’являється це звернення Марка Аврелія:

Природо! Все, що приносить кожна твоя пора, — для мене плід.

Все — від тебе, все — в тобі, все — задля тебе[87].

Можна також процитувати перші вірші орфічного гімну Природі, який також можна датувати приблизно II ст. н.е.:

О Природо, богиня мати всіх речей, матір незліченних хитрощів,

Прадавнє небесне плідне божество, цариця,

Що приборкує усе й ніколи не приборкується,

Що править всім і бачить все[88].

Похоронний напис, знайдений в Саламіні на Кіпрі, дорікає Природі, що вона змушує померти молоду людину:

О жорстока Природо,

Чому ж ти породжуєш — ти, хто руйнує так швидко[89]?

Ми знову зустрічаємо тут Гераклітову тему смерті, пов’язаної з народженням, до якої часто будуть звертатись упродовж віків.

Наприкінці Античності у поета Клавдіана знаходимо думку, що саме мати Природа (Natura parens), як дає зрозуміти Овідій[90], кладе край боротьбі першоелементів[91]. Вона скаржиться Зевсові на нещастя людей[92]. Вона стоїть, як сторож на вході, перед печерою старця Еона, вона дуже стара та водночас її обличчя прекрасне[93].

Як це добре показав Ернст Роберт Курціус, богиня Природа Клавдіана залишиться жити ще у християнському середньовіччі, зокрема у поемах Бернарда Сільвестра та Алена Лілльського[94]. Упродовж цієї книги ми зможемо констатувати, що у дуже різних формах персоніфікація та обожнення природи продовжуватимуть жити аж до XIX ст. Можна було б укласти цікаву збірку гімнів Природі у різні часи.

3

Таємниці богів і таємниці Природи

1. Божественні таємниці

До вироблення поняття природи, що його ми коротко окреслили, вважали, що тільки боги мають доступ до таємниці функціонування видимих і невидимих речей та приховують її від людей. Коли в «Одіссеї» Гермес вчить Одіссея, як розпізнати phusis — вигляд «зілля життя», він каже йому: «смертній людині рвать небезпечно його, лиш богове це можуть всевладні»[95]. Алкмеон Кротонський у VI чи V ст. до н.е. жаліється на це:

Боги володіють знанням як невидимого, так і смертних речей. Водночас ми, в нашому людському становищі, приречені на припущенння[96].

Ідеться не лише про теоретичне знання, а й про знання найнеобхідніших для життя речей. У Гомера боги володіють sophia, тобто вмінням робити, вправністю у створенні речей, що дають людині змогу покращити її життя, чи ідеться про кораблі, музичні інструменти або техніку роботи з металом[97]. Завдяки їхньому вмінню боги мають легке життя, тоді як люди, неуки, ведуть важке життя. Як говорить Гесіод, саме завдяки Прометею люди змогли вирвати у богів деякі з їхніх таємниць:

Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко можна було б чоловікові протягом дня роздобути стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів […]. Тільки ж Кроніон [Зевс, син Кроноса] ховає поживність від людського роду, гнівний за те, що його одурив Прометей хитромудрий. Саме тому і придумав він людям згубливі турботи… Взявши вогонь, заховав. Але син Іапета [Прометей] відважний знов його вкрав для людей у премудрого владаря Зевса, скривши в порожній тростинці від Зевса, що бавиться з громом[98].

Для Платона таємниця природних процесів також недоступна людині. Людина не має жодного технічного засобу для її відкриття. Говорячи про кольори, він проголошує:

Якби хотіли перевірити це у своєму власному досвіді, знехтували би відмінністю людського становища та становища божественного. Адже один тільки бог знає, як можна змішати у Цілому різні елементи, щоб згодом їх розділити, та він один здатен це зробити. Проте немає жодної людини, здатної зараз зробити те чи інше і, безперечно, ніколи не буде такої у майбутньому[99].

До цього уявлення неодноразово повертатимуться в Античності, наприклад Сенека твердить з приводу різних теорій, створених для пояснення комет: «Чи вони істинні? Тільки боги знають це, адже володіють наукою істинного»[100]. І на наступних сторінках він твердить, що наше незнання природних процесів є лише окремим випадком незнання, в якому ми перебуваємо як щодо божественних речей, так, зокрема, щодо вищого Бога.

Ідея «таємниць природи», про яку ми зараз говоритимемо, не усуває, між іншим, ідеї «божественних таємниць». Останню ми зустрічаємо насамперед на початку XVII ст., під час розгортання механістичної революції, коли філософи й науковці, вирішивши, що відкрили за допомогою експериментального методу те, що вони називають «таємницями природи», з різних причин погоджуються, що існує якась непозбутня таємниця — таємниця волі всемогутнього Бога[101].

2. Таємниці Природи

Після появи філософського поняття природи ітиметься не про божественні таємниці, а про таємниці природи. Потроху персоніфікована Природа сама стане власницею своїх таємниць. Внаслідок персоніфікації Природи вважатимуть, що трудність пізнання природи пояснюється чимось на кшталт її персональної поведінки, схильності приховуватися й ревниво оберігати свої таємниці. Це дасть змогу з’явитися новій інтерпретації 123-го афоризму Геракліта «Природа любить приховуватися».

Отже, поняття таємниці природи з’являється досить пізно, у І ст. до н.е. та, головним, чином у латинських авторів, проте вони, поза сумнівом, запозичили його з грецьких взірців — стоїчних, епікурейських чи платоністських. Ціцерон, наприклад, слідом за платоніком Антіохом з Аскалона говорить про «речі, що були приховані та прикриті самою природою»[102]. Лукрецій стверджує, що «ревнива