Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

3

За що Саша цінувала Івана, так це за те, що він ніколи не піддавав сумніву доцільність її дій. Навіть тоді, коли карти певний час не розкривалися, і вона діяла, здавалося, навмання, покладаючись на інтуїцію. Іван жартував, що й сам покохав її і вирішив бути з нею, поклавшись виключно на інтуїцію і відкинувши всі раціональні «за» і «проти». Просто зробив крок, наче в прірву, – і все, тож не довіряти Саші дорівнювалося би зраді власних почуттів.

– Слухай, ти не боїшся, що тебе посадять? – лише інколи запитував Іван.

– Посадять – значить, посиджу. Багряний же сидів. І інші сиділи.

– А якщо вб’ють?

– Я завжди згадую в страшні моменти про дівчат і хлопців з УПА. Як їм велося? Вони ж взагалі воювали без всякої надії на перемогу. Просто йшли в ліс – і все… – відповідала Саша.

Вони познайомилися ще в минулому житті – здається, це так давно було, коли завзято переймалися національно-патріотичним рухом. Обидва мали вельми романтичні уявлення про те, що мало відбуватися з країною, і найкоротший шлях до перемоги бачився саме через радикальні організації, силове протистояння з владою, революцію. До того ж все виглядало вельми привабливо: історія, прапори, символіка, утаємниченість, рішуче налаштована націоналістична молодь. Про те, що ця юрба щиро налаштованих молодих людей кишить агентами СБУ і ФСБ, тоді мало хто задумувався. Насправді таке стихійне середовище добре сприяло виявленню проукраїнські налаштованих осіб, постановці їх на облік спецслужб, перманентному нагляду за ними, організації «підстав» або фіксуванню реальних дрібних злочинів – і все, ось вам готовий таємний агент.

Перший раз Саша взяла участь у масових акціях протесту, ще коли навчалася в університеті. Вона сиділа в задрипаному офісі партії і координувала дії різних вуличних груп – не те щоб у неї виявився грандіозний талант до цього, просто в офісі ніхто лишатися не хотів: всі бігли на вулицю, у натовп – поштовхатися з міліцією, покричати образи на адресу президента чи уряду, словом, хлопців тягнуло на подвиги. Проте час йшов, акція протесту тривала, але ніяк не могла дістатися хоча б якої-небудь мети. Механічне махання прапорами втомлювало і дратувало, як і безглузда штовханина з ментами, але придумати щось оригінальне, цікаве, щоб це показали по телевізору і написали в інтернеті, не кажучи вже щоб підштовхнуло владу на компроміси, ніхто толком не міг: всі були зайняті поточними справами.

Користуючись нагодою і вільними хвилинами біля телефону, Саша міцно взяла комунікацію з політичною опозицією і координацію загонів у свої руки, паралельно придумуючи дрібні витівки. Спочатку хлопці не дуже зважали на її пропозиції, діяли неохоче, але одного чудового ранку вони побачили, що в медіа про них заговорили трохи іншою тональністю. Апогеєм Сашиних придумок стала провокація під адміністрацією президента: вона запропонувала кинути туди коктейль Молотова, щоб було і красиво, і медіагенічно, але без жертв і травм. За час протесту навколо неї згуртувалася невеличка група довірених осіб: талановитий піротехнік-самоучка, який міг зробити вибухівку, здається, навіть із газети, упертий радикал-анархіст і беззастережно-сміливий студент історичного факультету універу ім. Тараса Григоровича. Як потім здогадалася Саша, хтось із цієї трійці і був зрадником, можливо, навіть, працівником якогось силового відомства. Їм дозволили зробити вибухівку, пронести її крізь кордони і навіть кинути – а потім всіх пов’язали. Окрім Саші, бо в той день вона вперше вийшла з офісу на вулицю, щоб подивитися, як воно там ведеться.

А потім вибухнули події «Дев’ятого березня». Це вже згодом, аналізуючи всю свою діяльність в середовищі українських націоналістів, сумніваючись в своїй правоті або неправоті, вишукуючи, наче вошей, помилки, вона задумалась над тим, кому був вигідний саме такий перебіг подій – силовий варіант, який жодним чином не міг привести акцію протесту до перемоги – лише до нищівної поразки, розгрому. Що насправді тоді і сталося. Щоночі Саша чекала арешту, лежала під ковдрою, скрутившись калачиком, тремтіла, прислуховуючись, а чи не стукають у двері, чи це вітер розгойдує гілку за вікном і стукає в скло? Але за нею не приїхали. І навіть не прийшли. І навіть не викликали. Чи то вважали, що її роль незначна, чи то арештованих і завербованих ув ті березневі дні було так багато, що в якійсь студентці юридичного факультету, що сиділа на телефоні і придумувала прес-релізи, просто не було потреби. В пастку потрапили такі крупні риби, що дрібноту не встигали навіть ставити на облік та допитувати.

Для силових служб відбувалося справжнє свято. Організацію, яку вона знала, фактично розгромили. Багатьох посадили, а ті, хто залишився на свободі, почали працювати на Мордвинчука – всесильного на той час голову адміністрації президента. Через деякий час Саша зі здивуванням дізналася, що деякі її кумири тепер – заштатні стукачі, більше того, налагодили і підтримують комунікацію із російськими фашистами й іншими правими організаціями на кшталт «Союзу русских сил». Розчарування. Шок. Крах ідеалів. І десь у цій мутній воді випірнув він – Іван, донбаський підприємець, також прихильник право-радикальної ідеології. На якомусь черговому мітингу, після лише кількох днів знайомства, він підійшов, взяв її за руку і сказав: «А давай одружимося!» І вони одружилися. Це сталося так природно, начебто само собою, що Саша навіть не помітила змін у своєму житті – просто тепер разом із батьками і нею став жити цей гарний чоловік.

Іван мав під два метри росту, міцну статуру і твердий характер; чорняве волосся, карі очі, прямий ніс – не сказати, що красень, але, як то кажуть, мужчина дуже видний.

Твердий характер і прагнення до справедливості стали його, напевне, дуже вразливими рисами у період дикого капіталізму, в якому знаходилася країна, – Іванові патологічно не щастило з бізнесовими справами. Прогорав він із вражаючою закономірністю і легкістю: завжди в гарному настрої і стовідсотковими прогнозами на успіх Іван починав зовсім нову справу. Але ж у наш час не можна так беззастережно вірити людям, тим більше – діловим партнерам. І його «кидали» всі, хто хотів, і навіть ті, хто не дуже хотів, але мусив, бо причину для такого дрібного злодійства знайти можна завжди: дуже потрібні гроші, бо квартиру купив, діти в школу йдуть, дружині на шубу, мамі на ліки, кредит нічим віддавати ну і таке інше, як то кажуть…

Хоча, поклавши руку на серце, треба визнати, що переважна більшість підприємців взагалі не переймалася пошуком справжніх чи удаваних причин для виправдання, таке життя: у