Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Звідки сміх у Львові взявся

Львів завше славився тим, що в цьому місті любили і вміли сміятися, кохалися в жартах, а усмішки носили на обличчі, ніби навіки приклеєні. Містом усмішки називали Львів до Другої світової. Як написав львівський письменник Корнель Макушинський, «той сміється найкраще, хто сміється у Львові». Щойно з появою большевиків львів’яни почали ходити з такими мінами, ніби їм хто оцту в уста налив.

А містом усмішки Львів став ще в давні часи, коли відкрив для себе таємницю радості. За легендою, ключ до неї привіз якийсь страшенно збідований обдертий чоловік, який утік з турецької ґалєри, де роками не бачив ані сонця, ані цвіту, ані клаптика зелені. І коли він нарешті прибув до Львова і побачив, що люди, які постійно бачать сонце і квіти, дерева і траву, при цьому не сміються так, як належиться, зібрав довкола себе великий тлум і, провадячи по вулицях, вигукував:

— Люди! А якого кольору небо?

— Блакитного! — відповів хор здивованих голосів.

— Ну, то тішмося! — крикнув дивний чоловік і сам почав сміятися від цілого серця. — А якого кольору дерева?

— Зеленого!

— Ну, то сміймося!

І сміявся той чоловік так, аж люди подумали, що він шаленець. Та оскільки сміх є заразливий, то почали й вони сміятися. Сміялися тому, що дахи червоні, а бузок ліловий, а яблуня цвіте рожево, а вишня біло, і що те все разом так пречудовно узгоджується між собою, творячи безперервний райдужний пояс радості, який походить просто з джерела Божої краси.

На гучний галас сміху примчав сам бургомістр Боїм і з подивом дізнався причину радості. А що був чоловіком розумним, то хутко оцінив її особливу вагу, і сам сміятися почав, а потім обдарував того чоловіка одягом і грошима, а ім’я його наказав записати до книги міста. Кажуть, що той дивний чоловік відразу ж і роздав усе, що отримав, вважаючи, що радість не потребує жодних шат.

Дуже то був мудрий і добрий чоловік. Шкода, що ім’я його загинуло, бо та книга згоріла під час пожежі.

Образа дзвону

Львівський хроніст Томаш Юзефович під 1659 роком записав таку історію.

Якось польська перекупка, почувши як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:

— О, як же грубо звучить ваш Серило!

Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:

— Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!

Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.

Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:

— Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»

Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.

Шолудивий Буняк

А під 1663 роком Томаш Юзефович занотовував, що загинув козацький ватажок Шолудивий Буняк, найбільший ворог поляків, диявол у людському образі.

Цю історію Юзефович почув від самих козаків. Буняка Шолудивим прозвано через те, що мав пархату голову. Невідомо звідки він прибув, але, приставши до козацького війська, таку хоробрість і таку ненависть до поляків виявив, що незабаром його обрали за ватага. Був він не тільки надзвичайно хоробрим, але й невразливим ані на кулі, ані на стріли, ні шабля, ні спис його не брали.

Раз на місяць Буняк купався, і завше йому при цьому хтось із козаків прислуговував. Коли купіль закінчувалася, Буняк того козака вбивав. Причина полягала в тому, що голим він скидався на трупа або на саму смерть — сама шкура і кості. З одним уточненням: на животі шкіри не було і видно було нутрощі, які жахливо смерділи. От цю свою таємницю Буняк і оберігав.

А що козаків він вибирав просто за реєстром, то кожен наступний козак уже знав, що його чекає. І от один козак, якому наспіла черга прислужувати Бунякові під час купелі, передчуваючи смерть, провідав свою матір і розповів їй про те, як гинули інші козаки і що його чекає.

— Порадьте мені, нене, — попрохав козак, — як мені врятуватися.

Він у неї був одинаком, і жінка нізащо не хотіла його втратити. Вона замісила тісто на молоці зі своїх грудей і спекла коржа. Дала його синові і порадила:

— Коли Буняк викупається і буде виходити з купелі, витягни цього коржа і почни його їсти, прицьмакуючи, мовби він тобі не знати як смакує.

Так козак і вчинив. Коли Буняк побачив, як козак того коржа уплітає, то попросив і собі кусень. Козак дав йому половину, і Буняк з’їв усе до кришинки, бо такий той корж смачний був. А як з’їв, то сказав:

— Тобі вдалося смерти уникнути, бо ми обидва молоко одної матері споживали.

І так той козак врятувався.

Механічний покійник

Жила у Львові заможна родина Бачевських, які прославилися на весь світ своїм горілчаним заводом. Горілка Бачевських здобувала багато міжнародних нагород і принесла родині великий маєток. Ще за життя Юзеф Адам Бачевський (1829-1911) збудував собі каплицю на Личаківському цвинтарі, а перед смертю замовив у Парижі спеціальне обладнання, за допомогою якого небіжчик самотужки дістався до цвинтаря. Горілчаний магнат дуже не хотів, аби його везли, а тому катафалк з труною їхав позаду. Механічний робот, який доставив Бачевського на цвинтар, також поклав його і до труни.

Усе це спостерігав багатотисячний натовп, затамувавши подих. Збоку виглядало так, наче покійник іде сам. Нарід хрестився і перешіптувався, чи не варто уночі тихенько розкопати «упиряку» і пробити осиковим кілком груди. Бо де ж таке видано, щоб небіжчики самі на цвинтар ходили?

Ніч на цвинтарі

У XIX сторіччі у Стрийському парку був старий закинутий цвинтар. Усюди панувало запустіння. Нагробки понищено, частину їх розібрано для будівельних робіт, могили і хрести потонули в чагарях та бур’янах.

Одного разу в корчмі на Персенківці гуляла компанія батярів. Коли всі добре випили, то зачали пригадувати собі різні страхи про відьом, упирів і закляті місця. Хтось згадав і цвинтар у Стрийському парку. Ходили чутки, що вночі на ньому з’являється привид, а тому затемна всі намагалися обходити це місце