Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Наступного ранку вона подалася на пошуки долини, швидко знайшла її і напилася з джерела цілющої води. Коли вона відчула, що одужала, то розповіла про свою пригоду родині.

Катерина Сапоровська виконала побажання єпископа — збудувала капличку у підніжжі скелі і подарувала ліс разом з Чортовою Скелею львівським бенедиктинкам.

Ігуменя ордену бенедиктинок Йосифа Кун збудувала східці з поручнями, що вели на скелю, а нагорі виставила альтану з гострим дахом і верандою, яку назвала святинею Аполлона. Згодом вона описала Чортову Скелю і цю історію у збірці віршів «Lembergs schöne Umgebungen» (1834 p.).

Було — не було

Львівські леви

Лев був символом і гербом Львова від часу його заснування, а в 1270 році папа Сикст V оздобив герба ще й трьома пагорбами з зіркою. Львівський бургомістр Мартин Кампіан на початку XVI сторіччя висадив зображення львівського герба на сам вершечок ратуші у вигляді залізного прапорця, що відігравав роль флюгера. Відтоді з тим флюгером львів’яни в’язали усі свої надії і сподівання, бо вважалося, що він сумлінно вказує на всі зміни долі.

А доля міста звідтоді вже не була такою рожевою, як раніше. Війни, облоги, епідемії, штурми козацькі, татарські, москальські. І крутився той Левик або, як його називали, Левець, крутився, звістуючи усе гірші і гірші часи, а 9 липня 1672 року під час бурі верхівку вежі разом з гербом зламав сильний вітер. Ну, тут уже всі відразу стали очікувати неабиякого лиха, бо існувало пророцтво, що як тільки він упаде, то на біду.

І справді, незабаром потому настала найстрашніша в історії Львова турецька облога. З Божою поміччю вдалося відбити і її, а на місці залізного Левця почепили позолоченого.

Та на тому містична роль Левця не скінчилася. За рік перед тим, як шведи здобули Львів у вересні 1704 року, вітер знову скинув його з вежі. А ще через кілька років блискавка вдарила у ратушеву вежу і знищила її верхівку, знову Левця скинувши. А за тим настали ще сумніші часи — на польському троні опинилося аж два королі, а архієпископ львівський Костянтин Зелінський опинився у неволі в Петра І.

У 1708 році верхівку ратуші відбудували і знову Левець закрутився на радість і смуток львів’ян. Тоді ж у кулю, яка увінчувала флюгер, вклали своєрідне послання до наступних поколінь, у якому писалося: «Левець той, якого бачиш, то чуйний вартовий міста, що ні удень, ні вночі не засне, усе він бачить і все своїм блиском освітлює, він є звістуном не тільки напрямків вітру, але і всіх нещасть міста. Згори він дивиться на зміну часів, речей, людей і великим голосом волає, що нічого під сонцем нема вічного, ані щасливого».

Народження короля

Майбутній король Речі Посполитої Ян III Собєський народився 2 червня 1624 року в надвечір’я свята Трійці в Олеську. Цього дня трапилася дивна пригода. Як тільки повитуха обмила немовля і поклала його на чорному мармуровому столі, поверхню стола мовби розтяла блискавка — тріщина розділила його на дві половини.

Усі присутні дуже здивувалися. І тільки отець Семашко з монастиря василіан знайшов цій пригоді пояснення:

— Видно, це немовля отримало благословення Господнє на те, що здобуде славу у всьому християнському світі. Однак у пізнішому часі та слава трісне і шкоду нам принесе.

Згодом з того столу зробили два менші столи і перевезли до Підгорецького замку.

Посвята в лицарі

Коли король Ян Собєський розбив у 1675 році турків, які обложили Львів, то місце звитяги назвали в народі Знесінням. У ті часи там тягнулися ліси, а король полюбляв полювати на диків. Якось на ловах зустрів старенького селянина, що збирав дрова, і спитав:

— А з якого ти народу? Турецького чи татарського, що у тебе волосся на голові чорне, а борода сива?

Чоловік, не знаючи, з ким говорить, усміхнувся і каже:

— Я з такого роду, як і інші люди. Бороді не дивуйтеся, що посивіла перед часом. Голова прикривається вліті легким капелюхом, а взимі баранячою шапкою. Тому-то й волосся чорне та здорове. А бідне бородисько печеся вліті, а мерзне взимі без покривала. Раз попариться борода гарячим борщем, а раз молоком, іншого разу замерзне на ній взимі вода. То ж не дивота, що волосся доспіло на ній так скоро.

Король бачить, що це цікавий старий, і пустився з ним у подальшу бесіду.

Тут до них приєдналася й шляхта, яка супроводжувала короля на ловах. Вона з цікавістю прислухалася до розмови. Вкінці король звелів чоловікові везти дрова до львівського замку.

Під вечір пришкандибав селянин з дровами до королівського замку, гадаючи, що то якийсь королівський вельможа замовив йому дрова. Тут його перестріли шляхтичі, взяли його до свого гурту, накинули на плечі кунтуш та ще й підпоїли. Нажартувавшись зі старим досхочу, вони вирішили ще й короля потішити. От вони й підкинули йому думку посвятити старого в лицарський стан. Король погодився, потім ввійшов у церемоніяльну залю, сів на престолі, взяв у руки яблуко і пернач, на голову вбрав корону. Довкола нього стали королівські достойники з оголеними мечами і знаменами. А коли все було готове, ввели туди селянина.

Той, аж тепер побачивши, з ким собі жартував, неабияк налякався, пригадавши собі усі свої не надто перебірливі слова. А коли йому до того ж звеліли припасти перед королем на коліна і нагнули голову під книгу, з якої король читав незрозумілі йому слова, душа його в п’ятки чкурнула.

Вкінці бачить він скоса, що король підняв високо гострого меча, щоб його згідно обряду вдарити по плечу і возвести в рицарський стан.

Тут уже бідного чоловіка і зовсім відвага покинула, він перестав володіти собою і, коли королівський меч опустився йому на плече, то вихопився йому зі страху гучний пук. Звук той пролунав на всю залю, шляхта відскочила від селянина та почала сварити його. А той, зрадівши, що йому не відрубали голови, каже:

— Не гнівайтеся, ясні пани, на мене. Бо коли шляхетство плечима входить,