Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

– Абсолютно, – мовив доктор Бауерстайн.

– Тобто?

– Ні доктор Вілкінз, ні я не зможемо надати довідку про смерть, зважаючи на обставини.

Джон схилив голову.

– У такому разі в мене немає іншого вибору, ніж погодитися.

– Дякую, – коротко сказав доктор Вілкінз. – Ми пропонуємо зробити це завтра ввечері… тобто вже сьогодні ввечері. – І він зиркнув на денне світло. – Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслідування смерті… Такі формальності є обов’язковими, та прошу вас не хвилюватися.

Зависла пауза, а потім доктор Бауерстайн вийняв два ключі з кишені та вручив їх Джонові.

– Це ключі від обох кімнат. Я їх замкнув, і, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так і залишалися.

Після цього лікарі пішли.

У мене в голові крутилася думка, яку я врешті вирішив висловити. Та відчував, що варто бути обачним у цій справі. Я знав, що Джон боявся будь-якої публічності, він – легкий у спілкуванні оптиміст, який ішов на компроміс при виникненні проблем. Буде важко переконати його в розважливості мого плану. Лоуренс, з іншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнішим однодумцем. Безсумнівно, настала мить, коли я мав узяти ініціативу у свої руки.

– Джоне, – сказав я, – хочу тебе дещо попросити.

– Що ж?

– Пам’ятаєш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгійця, що зараз тут перебуває? Він – славетний детектив.

– Так.

– Хочу, щоб ти дозволив мені покликати його… розслідувати цю справу.

– Що… зараз? До розтину?

– Швидка реакція – це перевага, якщо… якщо були якісь протизаконні дії.

– Дурниці! – залементував Лоуренс злісно. – На мою думку, це все вигадки Бауерстайна! У Вілкінза й думки такої не було, доки Бауерстайн її йому не підкинув. Але, як і всі професіонали, Бауерстайн має свої химери. Отрута – то його хобі, тож вона йому всюди ввижається.

Зізнаюся, мене здивувала реакція Лоуренса. Він рідко бував таким різким у будь-чому.

Джон вагався.

– Я не поділяю твоєї думки, Лоуренсе, – зрештою промовив він. – Я схиляюся до того, щоб надати Гастінґсу свободу дій, хоча я б, мабуть, трішки зачекав. Навіщо нам непотрібні скандали?

– Ні, ні, – із запалом сказав я, – вам нічого боятися. Пуаро – сама конфіденційність.

– Гаразд, роби як знаєш. Залишаю це на тебе. Хоча якщо все саме так, як ми підозрюємо, то справа цілковито зрозуміла. Хай мене простить Бог, якщо я його безпідставно звинувачую!

Я глянув на свій годинник. Шоста година. Вирішив не втрачати більше часу.

Проте відстрочку на п’ять хвилин я таки собі дозволив і провів їх, порпаючись у бібліотеці, доки не знайшов медичну книжку, у якій був опис отруєння стрихніном.

Розділ четвертий

Пуаро розслідує

Будинок, у якому мешкав бельгієць у селі, розташувався неподалік паркових воріт. Туди швидше можна було дістатися вузькою стежиною у високій траві, оминаючи звивистий в’їзд. Тож я пішов тим шляхом і майже дістався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловіка, що біг у мій бік. То був містер Інґлторп. Де ж він перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою відсутність?

Він одразу ж на мене накинувся.

– Боже мій! Це жахливо! Бідолашна моя дружина! Я щойно довідався.

– Де ви були? – запитав я.

– Мене затримав учора ввечері Денбі. Було вже по першій, коли ми закінчили. Потім я зрозумів, що все-таки забув ключа. Не хотів підіймати на ноги весь будинок, тож Денбі запропонував мені переночувати в нього.

– Як ви почули ці новини? – знову запитав я.

– Вілкінз прийшов до Денбі, щоб повідомити йому. Моя бідна Емілі! Така саможертовна… така благородна особистість. Вона переоцінила свої сили.

Мене переповнило почуття відрази. Який же цей чоловік самовдоволений ханжа!

– Маю поспішати, – сказав я, вдячний, що той не допитувався, куди саме.

За кілька хвилин я стукав у двері котеджу «Ліствейз».

Не отримавши відповіді, я нетерпляче повторив свою спробу. Наді мною обережно відчинилося вікно, і з нього визирнув сам Пуаро.

З його вуст вилетів здивований вигук, коли він угледів мене. Кількома словами я описав нічну трагедію й попросив його допомоги.

– Заждіть, друже, я вас впущу, і ви розповісте мені все про цю справу, доки я вдягатимуся.

За мить Пуаро відчинив двері та провів мене в кімнату. Там посадовив у крісло, і я переповів усе про подію, нічого не приховуючи, не оминаючи жодної обставини, хоч би якою незначною вона видавалася, у той час як сам він акуратно й методично вибирав собі одяг.

Я розповів йому про те, як прокинувся, про передсмертні слова місіс Інґлторп, про відсутність її чоловіка, про сварку напередодні, про уривки розмови між Мері та її свекрухою, яку я підслухав, про попередню сварку між місіс Інґлторп та Івлін Говард і про натяки останньої.

Моя розповідь не видалася такою зрозумілою, як мені того хотілося. Я повторювався кілька разів і час від часу повертався назад, забуваючи про деякі деталі. Пуаро люб’язно всміхався до мене.

– Думки плутаються? Чи не так? Не поспішайте, mon ami. Ви напружені; ви збуджені… і це природно. Тепер, коли ми заспокоїлися, розставимо факти акуратно, на свої місця. Ми аналізуватимемо й відкидатимемо. Важливі – на один бік; неважливі – фух… – Він скривив своє схоже на херувимчика обличчя й досить комічно дмухнув. – Відганятимемо їх геть!

– Це все дуже добре, – запротестував я, – та звідки ви знатимете, які важливі, а які – ні? Це завжди здається мені таким складним.

Пуаро енергійно захитав головою. І почав розгладжувати вуса з надзвичайною турботою.

– Усе не так. Voyons! [3] Один факт веде до іншого й так далі. Чи наступний до нього пасує? A merveille! [4] Чудово! Ідемо далі. Наступний факт – ні! О, як цікаво! Чогось не вистачає, немає ланки в ланцюжку. Ми досліджуємо. Шукаємо. І ось маленький цікавий факт, мізерна часточка, яка ні до чого не пасувала, то вставимо її тут! – Він екстравагантно махнув рукою. – Це – значуще! Дуже важливе!

– Та-ак…

– Ах! – Пуаро зажестикулював пальцем до мене так енергійно, що я аж відсахнувся. – Знайте! Біда буде детективові, що каже: «Це така дрібниця, що вона не має значення. Це мені не потрібно. Я про це забуду». Це породжує плутанину! Усе має значення.

– Я знаю. Ви завжди мені про це нагадували. Тому я й розповідав усе в подробицях, попри те, видаються вони мені важливими чи ні.

– І я вами дуже задоволений. У вас хороша пам’ять, і ви чесно подали мені всі факти. Не казатиму про порядок, у якому