Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Одним із її правил було ніколи не найматися на тривалий час. Два тижні були її звичним періодом – якщо ж вона погоджувалася працювати протягом місяця, то це пояснювалося якимись надзвичайними обставинами. За ці два тижні вам доводилося платити величезну суму грошей. Зате протягом цих двох тижнів ви жили, як на небесах. Ви могли цілковито розслабитися, поїхати за кордон, залишатися вдома, робити все, що вам заманеться, будучи впевнені, що у вашому домі все гаразд, бо в ньому порядкують талановиті руки Люсі Айлесберроу.

Природно, попит на її послуги був величезний. Якби вона хотіла, то могла б забезпечити себе роботою на три роки вперед. Їй пропонували величезні суми за те, щоб вона погодилася працювати постійно. Але Люсі не мала ніякого бажання працювати постійно, та й ніколи не мала вона звички зазирати вперед далі, ніж на півроку. І десь протягом цих півроку невідомо для клієнтів, які так прагнули її послуг, вона завжди вигадувала для себе певні короткі періоди, які давали їй змогу або влаштувати для себе розкішні вакації (позаяк вона не мала потреби витрачати гроші на щось інше, бо їй не тільки щедро платили, а й утримували на всьому готовому), або найматися на дуже короткий час на роботу, яка приваблювала її фантазію або своїм характером, або тим, що «їй подобалися люди». Атож, вона мала цілковиту волю обирати серед людей, які прагнули її послуг, і мала звичай обирати лише тих, хто припадав їй до смаку. Просто багаті люди далеко не завжди мали шанс купити послуги Люсі Айлесберроу. Вона залишала за собою право шукати й обирати, і вона шукала й обирала. Таке життя надзвичайно їй подобалося, і вона знаходила в ньому невичерпне джерело розваг і втіхи.

Люсі Айлесберроу читала й перечитувала листа від міс Марпл. Вона познайомилася з міс Марпл два роки тому, коли її послуг зажадав письменник Реймонд Вест, автор відомих романів. Він найняв її для догляду за своєю старою тіткою, яка одужувала від запалення легень. Люсі погодилася на цю роботу й поїхала до Сент-Мері-Мід. Міс Марпл дуже сподобалася їй. Що ж до міс Марпл, то коли з вікна своєї спальні вона побачила, як Люсі Айлесберроу скопала грядку під солодкий горошок саме так, як потрібно скопати, вона відхилилася назад на свої подушки, зітхнувши з полегкістю, з’їла кілька страв, дієтичних, але смачних, які зготувала для неї Люсі Айлесберроу, і з приємністю вислухала розповідь своєї старої дратівливої покоївки про те, як: «Я показала тій міс Люсі Айлесберроу модель вишивки, якої вона ніколи не бачила і про яку ніколи не чула. Вона мені дуже чемно подякувала». Міс Марпл тоді неабияк здивувала лікаря швидкістю свого одужання.

Міс Марпл написала їй, запитуючи, чи міс Айлесберроу зможе виконати для неї певну роботу – роботу досить-таки незвичайну. Чи не змогла б міс Айлесберроу десь зустрітися з нею, щоб вони могли обговорити цю справу?

Люсі Айлесберроу спохмурніла на хвилину або дві й глибоко замислилася. Правду кажучи, роботою вона була завантажена по вуха. Але тому, що роботу було названо «незвичайною», а спогади про особистість міс Марпл примусили її завагатися, вона відразу зателефонувала міс Марпл і повідомила, що приїхати до Сент-Мері-Мід не може, бо перебуває на роботі, але наступного дня вона буде вільна від другої до четвертої години й могла б зустрітися з міс Марпл десь у Лондоні. Вона запропонувала їй зустрітися в її клубі – досить незвичайному закладі, який мав ту перевагу, що в ньому було кілька темних кабінетів, майже завжди порожніх.

Міс Марпл прийняла пропозицію, і наступного дня їхня зустріч відбулася.

Вони обмінялися привітаннями. Люсі Айлесберроу провела свою гостю до найтемнішого кабінету й сказала:

– Боюся, я надто завантажена тепер, щоб виконати ваше доручення, та, можливо, ви все ж таки розповісте мені, чого від мене хочете.

– Моє доручення справді дуже просте, – сказала міс Марпл. – Незвичайне, але просте. Я хочу, щоб ви знайшли труп.

На якусь мить у свідомості Люсі промайнула підозра, що в міс Марпл негаразд із головою, проте цю думку вона відразу відкинула. Міс Марпл завжди мислила надзвичайно тверезо. Вона мала на увазі саме те, що сказала.

– Який саме труп? – запитала Люсі Айлесберроу з гідним подиву самовладанням.

– Труп жінки, – пояснила міс Марпл. – Труп жінки, яку було вбито – власне кажучи, задушено – в поїзді.

Брови в Люсі легенько підскочили вгору.

– Це й справді незвичайне доручення. Розкажіть мені, про що саме йдеться.

Міс Марпл розповіла їй про все. Люсі Айлесберроу слухала уважно, не перебиваючи. Наприкінці розповіді вона сказала:

– Тут усе залежить від того, чи ваша подруга справді це бачила, чи їй примарилося…

Вона залишила речення незакінченим, ніби хотіла почути відповідь на своє запитання.

– Елспета Макґілікаді нічого ніколи не вигадує, – сказала місіс Марпл. – Тому я й покладаюся на те, що вона розповіла. Якби щось подібне розповіла мені Дороті Катрайт – тоді це було б зовсім іншою справою. Дороті завжди готова розповісти цікаву історію, і нерідко вона щиро вірить у її правдивість, і якась частка правди в ній дійсно є, однак не більше, ніж зовсім мізерна частка. Але Елспета зовсім не така жінка, яка може повірити в щось неймовірне, у щось таке, чого не може статися. Вона не піддається жодному навіюванню, тверда, як граніт, і ніколи не дозволить, аби їй щось привиділося.

– Розумію, – замислено мовила Люсі. – Гаразд, припустімо, усе так і було. Але як саме я зможу допомогти вам?

– Ви справили на мене велике враження, – сказала міс Марпл. – І ви, либонь, розумієте, що я вже не маю тієї фізичної сили, яка дозволила б мені вжити тих заходів, які я вважаю потрібними.

– Ви хочете, щоб я здійснила розслідування? Саме такої допомоги ви від мене чекаєте? Але хіба поліція вже не зробила все, що слід? Чи ви думаєте, поліція зробила це вкрай недбало?

– Ой, ні, – заперечила міс Марпл. – Я не можу сказати, що поліція виявила недбалість. Але річ у тому, що в мене виникло одне припущення про труп задушеної жінки. Він має десь бути. Якщо його не знайшли в поїзді, то, певно, зіпхнули або викинули з вагона – але його також не знайшли ніде поблизу колії. Тому я проїхала тим самим рейсом, намагаючись з’ясувати, чи там є таке місце, де тіло можна викинути з поїзда й ви не знайдете його поблизу колії – і таке місце є. Залізниця утворює велику дугу, перш ніж потяг прибуває до Брекгемптона, і тягнеться по вершині високого насипу. Якщо тіло викинули там, де потяг нахилився під певним кутом, то тіло просто не могло не скотитися з насипу.

– Але ж воно досі має лежати там, і там також його можна було знайти.

– О, так. Але його, певно, звідти прибрали… Але ми ще про це поговоримо. Ось те місце – на мапі.

Люсі нахилила голову – подивитися туди, куди показував палець міс Марпл.

– Тепер воно розташоване в передмісті Брекгемптона, – сказала міс Марпл, – але раніше то