Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"

Він витяг з-під сорочки старий револьвер.

— Я не можу піти раніше, ніж за десять років, — сказала Ерендіра.

— Ти підеш, — сказав Улісс. — Сьогодні ввечері, коли білий кит засне, я чекатиму надворі і заспіваю, мов сова.

Він почав так добре імітувати спів сови, що очі Ерендіри вперше засяяли.

— Вона ж моя бабуся, — сказала дівчина,

— Сова?

— Кит.

Обоє почали сміятися. Ерендіра провадила своє.

— Ніхто нє може нікуди піти без дозволу своєї бабусі.

— Не треба їй нічого говорити.

— Вона все одно дізнається, вона все бачить уві сні.

— Коли вона побачить, що ти пішла, ми вже будемо по той бік кордону. Підемо разом з контрабандистами, — сказав Улісс.

Щоб підбадьорити Ерендіру та показати, який він хоробрий, Улісс почав вимахувати пістолетом із спритністю ковбоя з кінобойовика та імітувати звуки пострілів.

Дівчина не сказала «так», але не сказала й «ні», тільки очі в неї засмутилися, і на прощання вона поцілувала Улісса. Зворушений, він промурмотів:

— Завтра вже побачимо пароплави.

Того вечора десь після сьомої Ерендіра причісувала бабуню, коли знову повіяв вітер її нещастя. Біля намета індіани-вантажники та директор оркестру чекали на заробітну платню. Стара рахувала гроші, що лежали в маленькій скриньці, потім звірилася з зошитом і віддала гроші старшому з індіанців.

— Тримай, — сказала вона, — двадцять песо за тиждень, мінус вісім за харчі, три за воду, п’ятдесят сентаво за чисті сорочки, отже, вісім п’ятдесят. Порахуй.

Старший індіанець порахував гроші, і, вклонившись, вони пішли.

— Вельми дякуємо.

За ним був директор оркестру. Стара подивилась у зошит і попрямувала до фотографа, який намагався заклеїти гутаперчевим пластирем міхи фотоапарата.

— Ну то як, — сказала вона, — ти будеш платити четверту частину за музику?

Фотограф навіть не підвів голови.

— На фотографіях не видно музики.

— Але музика викликає бажання сфотографуватися, — зауважила стара.

— Навпаки, — відповів фотограф, — вона нагадує про небіжчиків, а потім на фотографіях люди виходять із заплющеними очима.

Втрутився директор оркестру.

— Не музика змушує їх заплющувати очі, а спалах, за допомогою якого ви фотографуєте ввечері.

— Ні, музика, — наполягав фотограф.

Стара вирішила покласти край суперечці.

— Не будь скнарою, — сказала вона, — подивись, як добре все виходить у сенатора Онесіо Санчеса, а це ж завдяки музиці. Потім твердо закінчила: — Отож, плати четверту частину або забирайся звідси. Несправедливо, щоб бідна дівчина несла на собі увесь тягар витрат.

— Я піду звідси, — сказав фотограф. — Кінець кінцем я вільна людина.

Стара знизала плечима і взялася за директора оркестру. Вона вручила йому гроші відповідно до цифри, записаної в зошиті.

— Двісті п’ятдесят чотири п’єси, — сказала вона, — по п’ятдесят сентаво кожна, ще тридцять дві в неділю та в святкові дні по шістдесят сентаво кожна, це сто п’ятдесят шість та ще двадцять.

Музикант не взяв грошей.

— Це сто вісімдесят два та ще сорок, — сказав він, — вальси дорожчі.

— Це чому?

— Вони сумніші, — відповів музикант.

Стара змусила його взяти гроші.

— Наступного тижня заграєш дві веселі п’єси за кожний вальс, що я тобі винна, і так розрахуємось.

Музикант не зрозумів логіки старої, але гроші взяв, щось підраховуючи. В цю мить страшний порив вітру мало не зірвав намет, потім у тиші, яка запала невдовзі, почувся чистий тужливий спів сови.

Ерендіра не знала, що робити, щоб приховати хвилювання. Вона зачинила скриньку з грошима і сховала її під ліжко, але бабуня відчула її страх, коли дівчина віддала їй ключі. «Не бійся, — сказала вона, — сови завжди співають, коли дме вітер». В цей час вона побачила фотографа, який ішов, несучи фотоапарат на плечі.

— Якщо хочеш, залишайся до завтра, — сказала стара, — в такі ночі по пустелі вештається смерть.

Фотограф теж почув спів сови, але, здається, то не справило на нього ніякого враження.

— Залишайся, сину, — наполягала стара, — адже я маю добрі почуття до тебе.

— Але за музику платити не буду, — відрубав фотограф.

— Тоді ні, — сказала стара, — так не можна.

— От бачите, — зауважив фотограф, — ви нікого не любите.

Від гніву стара зблідла.

— Забирайся звідси, негіднику! — крикнула.

Вона почувалася такою ображеною, що лаялася, поки Ерендіра допомагала їй лягати. «Сучий син, — бурчала вона. — Що цей байстрюк знає про чуже серце». Ерендіра не звертала на слова бабці уваги, бо сова настійливо кликала її в перервах між шаленими поривами вітру, і серце дівчини заходилося від вагань. Бабка нарешті лягла, ритуал лягання тепер набув майже такої пишності, як у колишньому будинку, і поки онука обмахувала її віялом, стара потроху заспокоїлась і почала свої напучення:

— Тобі треба рано встати, щоб приготувати мені ванну з настоїв до того, як прийдуть люди.

— Так, бабуню.

— А ще випери брудну одежу індіанців, так ми зможемо вирахувати з них наступного тижня ще кілька песо.

— Так, бабуню.

— Спи повільно, щоб не стомитися, бо завтра четвер, найдовший день тижня.

— Так, бабуню.

— Нагодуй страуса.

— Так, бабуню.

Ерендіра поклала віяло біля узголів’я ліжка і запалила дві свічки на вівтарі навпроти погребальної скрині. Спляча бабка віддала запізнілий наказ:

— Не забудь запалити свічки біля Амадісів.

— Так, бабуню.

Коли стара почала марити, Ерендіра зрозуміла, що вона вже не прокинеться. Дівчина почула гуркіт вітру навколо намета, але так і не впізнала вітер свого нещастя. Вона визирнула з намета, сова знову заспівала, і нарешті непереможне бажання свободи перемогло чари бабусі.

Не пройшла вона і п’яти кроків, як зустріла фотографа, який прив’язував апарат до багажника велосипеда. Його змовницька посмішка заспокоїла її.

— Я нічого не знаю, — сказав фотограф, — нічого не бачив і не буду платити за музику.

Він розпрощався з нею, а Ерендіра побігла в пустелю, вирішивши втекти назавжди, і загубилася в сутінках вітру, який підспівував сові.

Цього разу стара відразу звернулася до цивільних властей. Начальник місцевої поліції вихопився з гамака о шостій годині ранку, коли вона почала тикати йому межи очі лист сенатора. Батько Улісса чекав біля дверей.

— Якого дідька ви мені це тичете, — загорлав поліцейський, — я все одно не вмію читати.

— Це рекомендаційний лист сенатора Онесіо Санчеса, — сказала стара.

Не питаючи більше нічого, начальник поліції зняв гвинтівку, що висіла біля гамака, і почав гучно віддавати накази підлеглим. Через п’ять хвилин усі сиділи в машині, яка швидко вирушила в напрямку кордону, їдучи проти вітру, що замітав сліди втікачів. На передньому сидінні поруч з водієм сидів начальник. Позаду вмостилися голландець із старою, а на кожній підніжці стояв озброєний поліцейський.

Біля селища вони зупинили караван вантажівок, накритих брезентом. Декілька чоловіків, що ховалися в кузові, підняли брезент і націлили у машину кулемети та гвинтівки. Начальник поліції