Читати книгу - "Жизня"

й застуди, — мама погодилася. Скажу одразу, що операція допомогла — я почав хворіти рідше, а коли ще через кілька років послав подалі медицину з її забороною на фізичні навантаження й зайнявся спортом, то хворіти практично перестав. Ревматизм із того часу призабув, який я на вигляд, а дитяча медична картка (дорослої в мене немає) припадає пилом у шафці — я її періодично дістаю, щоб лякати надто чутливих педіатрш на профоглядах.

Видалення мигдалин. Не знаю, як катували в ЧК, та якщо вони так оперують своїх дітей, то я тепер не маю сумнівів щодо причин перемоги Червоного терору над Білим рухом.

Зранку не годують, аби ти не заблював персонал. Потім одягають тебе в халат, зверху натягають балахон із двох зшитих пелюшок, з маленьким отвором для рота, і залишають нудитися в «передбаннику». Якби тоді я вмів капостити так, як тепер, то неодмінно сказав би: «Хлопці, будуть розстрілювати через рот!». Тієї миті тобі ще може бути весело, хоча постійне скигління за дверима з частими вкрапленнями дитячих скриків кого завгодно насторожило б.

Далі ляльок із пелюшками на голові по одній заводять у катівню. І навіщо я примудрився поглянути з-під паранджі на набір інструментів на столику? Жодного корисного для свого здоров’я я там не побачив. Потім тебе прив’язують ременями до крісла за всі рухомі частини тіла, в тому числі й за голову. «Це електролікування? Тільки не переборщіть із вольтами!» — продовжив би жартувати герой американської комедії, та мені вже було не до сміху: я відчув, що повний песець підкрався на м’яких лапах і почав недобре тертися об мої ноги…

Що вони робили в моєму роті, я не можу розповісти — не бачив. Уявляти мені теж не хочеться. Лише раз, мигцем, коли я особливо вдало намагався вирватися і отвір для рота ненадовго став отвором для одного ока, я побачив дівчинку років десяти на сусідньому кріслі… Добре, що я хлопчик, сильний, хоробрий, і мене тримає всього двоє санітарів, а не половина відділення.

Упоравшись із моїми гландами, копирсалки від медицини несподівано намацали в мене збільшені аденоїди. Після короткої й майже мовчазної наради жертву спитали: «Видаляти будемо зразу? Чи потім ще раз прийдеш?». І, чи то збагнувши, що навряд чи я до них скоро прийду вдруге, чи то витлумачивши моє тупання ногами й мукання як згоду, лікар дістала такий гачок, роздивившись який навіть крізь пелюшку, я зрозумів: він — останнє, що я бачу в цьому житті, і його варто добре запам’ятати. Я не думав — хоча як і чим я міг тоді думати, якщо мій мозок ще на початку операції заліз у мошонку й навіть не визирав звідти? — що аденоїди прикріпляються зсередини до черепушки десь аж біля тім’ячка. Та лікарі виявили їх саме там. Аденоїди чинили спротив недовго, але вкрай жорстоко.

Я чував, що новокаїн — хороші ліки, хоча мені він чомусь не допомагав під час операції, — як же я помилявся. Коли мене довели до палати й поклали на ліжечко — після цієї операції з переконструювання людини практично ніхто не може пересуватися самостійно, — я вирішив, що все вже позаду, що біль зараз почне стихати й мені полегшає. Та все вийшло геть інакше. Новокаїн таки хороші ліки, але є невеликий мінус — вони не можуть діяти вічно. Через годину біль був такий, що я бив стіну всіма кінцівками (а в мене до того часу їх назбиралося не менше десятка — і всі їх ломило), у голові нескінченно й коротко, циклічно вибухала граната, пекло місце, звідки вирвали горло, — й усе це тривало рік або й два.

Певно, саме в ті обідні години жаху мій організм на клітинному рівні вирішив ніколи більше не просити допомоги в безкоштовної радянської медицини, та й у будь-якої в принципі. Мозок у вирішенні цього питання участі точно не брав — він перебував у процесі болісного повернення зі статевих органів назад, до спорожнілої черепної коробочки.

Після обіду прийшов мій новий друг із сусідньої палати (у лікарнях зазвичай швидко стають приятелями) і приніс половину величезної дині. Я й у хороші дні до динь не дуже, а тоді геть не хотілося. Сказати про це я не зумів — я потім ще кілька днів ні говорити, ні проковтнути до ладу нічого не міг, — але друг щось, певно, прочитав на моєму обличчі — й утік раніше, ніж я знову почав гепати у стіну.

На сусідньому ліжку в таких же конвульсіях бився хлопчик-даун, роки на три молодший за мене, — з ним сьогодні робили те саме, що й зі мною. Це тепер я знаю, що він був дауном, а тоді ми вважали його просто розумово відсталим, дурником. Третім у нашій палаті лежав хлопчик із хорошої сім’ї, та йому не робили операції — він просто лікувався, але того дня я його не бачив, він стратежно загубився, з’явившись тільки надвечір, коли вистава закінчилася.

То був один із найжахливіших днів у моєму житті. І не лише через операцію та біль після неї — я готовий витримати все знову, тільки б не сталося те, що сталося потім. Хоч, може, так усе й мало бути. Не знаю.

Як я вже згадував, це був жахливий день, а до нього був день чудовий — я ще не уявляв, що на мене чекає, я був другий день у лікарні, я всіх уже знав — усі знали мене, я був уже зі старших, крутих, не те що більшість малявок. Увесь ранок ми з новим другом тусували по відділенню, веселилися. А під час тихої години хлопчик із моєї палати, той, що з хорошої родини, знущався над іншим — хлопчиком-дауном, дурником. Ні, він його не бив і не дражнив, він просто з ним грався — приколювався, як сказали б тепер, а тоді ще так не казали. Хлопчик із хорошої сім’ї жартував над дауном, удавав, що кидає у кватирку свою шкарпетку, а сам ховав її в руці, показуючи потім ту шкарпетку дурникові. Розумний хлопчик обманював не дуже розумного. Дауну вистачило кількох демонстрацій, аби повірити в чудесну кватирку — і він почав кидати туди свої речі: шкарпетки, труси, щось іще. Усе летіло вниз із п’ятого поверху й ніщо не поверталося назад. Не дуже розумний хлопчик не міг зрозуміти, в чому річ, і продовжував завзято пропихати на вулицю одяг, поки він не скінчився, — чи то в нього було його небагато, чи то він урешті-решт збагнув, що щось не спрацьовує, але після цього він перестав це робити й повернувся на своє місце.

У цей час хлопчик із хорошої родини аж заходився від реготу в себе на ліжку, у перервах між вибухами сміху підбадьорюючи дауна. А я лежав із книжкою й мовчки спостерігав, теж, мабуть, кілька разів засміявшись із цього знущання. Я був старшим за них обох і міг би будь-якої миті припинити це, але я не припинив. Ні, мені не подобалося те, що вони робили. Можливо, усе сталося надто швидко й непередбачувано — я вперше впритул зіткнувся з неадекватною дитиною. А можливо, мені, який сам не так давно виліз із шкури вічно приниженого відщепенця, хотілося глянути на все це збоку. Не знаю, не пам’ятаю. Річ не в тім. Річ у тім, що я міг припинити це — і не припинив.

А після тихої години прийшла медсестра й запитала, де речі не дуже розумного хлопчика. Хлопчик із хорошої родини сказав, що дурник сам їх викинув, і формально він мав рацію.