Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Повернувшись до себе в номер, Роан переглянув пропущені виклики. Серед них від Юнти не було жодного. Звичайно, вона навіть і не думала йому дзвонити. У неї ж і без того ціла купа справ. Тож від’їзд Роана для неї лише добра нагода ще більше заглибитися в них.

О, чорт забирай, як це жахливо. Можливо ж було хоча б один дзвінок зробити, спитати чи все добре, як доїхав. Це ж не так важко. Але, на жаль, дзвінка не було. Тай чекати на такий дзвінок від неї – все одно, що снігу в серпні. І Роан це добре знав.

Крім того, перед самий від’їздом вони з Юнтою посварилися. Саме так, через того старого. І не лише через нього. Роан вперше, за довгі роки їхнього довгого подружнього життя, висказав все, що думав про цьому поводу. Тай про їхній шлюб взагалі.

Сказати, що Юнта якось відреагувала було би неправильно. Вона просто витріщила очі на нього, наче б почула якусь страшну таємницю. Для неї все було цілком нормально. І вона зовсім не бачила ніяких проблем в їхньому житті, окрім тих, які Роан «сам собі понапридумував». Більше того, вона почала обвинувачувати його в нерішучості, слабохарактерності і боягузстві. Жінка назвала його невдахою і олухом, тому, що Роан останнім часом почав менше працювати.

Тепер, коли він лежав на ліжку і згадував собі все те – воно здавалося йому якимось дурним сном. Наче цього ніколи насправді не було. На жаль, воно було. І це гризло його душу.

Роан встав і почав розкладати собі ліжко. Він також повикладав все зі своєї великої сумки на полиці. Ну а хіба не прекрасно вставати ранком, коли все стоїть готове на своїх місцях.

Він взяв книгу, яку подарував йому старий друг, також письменник і поклав на столик біля ліжка. Він збирався її почитати. Але вже на шостій сторінці зрозумів, що засинає. Роан поставив книжку назад на столик, вимкнув лампу і поринув в солодкий сон.