Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Анна вирішила не йти далі, а повернутись до виходу, проте від раптового видовища, яке виникло перед очима, жінка заціпеніла, не ступивши й кроку. Передпокій був невеликий, а тому кімната навпроти з відчиненими всередину дверима добре проглядалася навіть у сутінках. Крім того, вікна були там незашторені, і тьмяне вечірнє світло сяк-так розганяло морок.

У чималому дзеркалі навпроти входу Анна побачила як невеликі, проте жадібні смужки вогню поїдають килим і дерев’яну підлогу, поступово наближаючись до нерухомого тіла, що лежало обличчям униз. Навіть із відображення жінка зрозуміла, що це був господар помешкання. Вона впізнала його коротку зачіску і світло-коричневий гарнітур, який був на поліцейському під час їхньої зустрічі в ресторані.

Не стримавшись, жінка закричала. Водночас дим ще глибше проник у її ніздрі та горло, здушивши його, наче невидимий спільник злочину, який тут нещодавно відбувся. Сльози рясно покотилися з очей солоними бридкими потоками, змиваючи пудру. Анні хотілося кинутись до цього чоловіка й перевірити, чи він живий, проте вона не змогла. «Треба тікати звідси! Негайно тікати!» — ця думка шаленим дзвоном лунала в її голові.

— Його й так знайдуть! Йому й так допоможуть... — шепотіла вона вже на сходах, на ходу втираючи обличчя почорнілою хустиною.

Ще секунда, й Анна опинилася на вулиці, де, відійшовши від будинку на добрячу відстань, дістала з ридикюля маленьке люстерко й поспіхом привела себе до ладу. Після цього жінка несміливо глянула на будинок, в якому лишився Йоахім Лютке. Дим уже було помітно навіть ззовні. Він підіймався чорним слупом з вікна другого поверху й розчинявся у присмерковому ледь рожевому небі. Двоє чоловіків пробігли повз неї, прямуючи до будинку. Один із них затримався на мить і поспіхом щось запитав. Анна не розчула ані слова, проте від необхідності перепитувати й відповідати її врятував поїзд, що зі скаженим гуркотінням пролетів колією поруч. Актриса знаком показала, що чекає на фіакр, і чоловік, махнувши рукою, кинувся наздоганяти свого товариша.

Анні й справді хотілося якомога швидше дочекатися фіакра й опинитися подалі від цього жахіття... Жінка з соромом зрозуміла, що її геть не цікавить доля поліцейського, їй не хочеться навіть знати, живий він чи мертвий. Точніше, їй не хочеться знати цього зараз. Вона перейматиметься його долею, коли сама почуватиметься в безпеці.

Сівши нарешті до фіакра й назвавши візникові свою адресу, Анна пригадала ту пекельну кімнату. Перед очима знову постав Лютке, що лежав долілиць, а вогонь скрадався до його тіла, щоб закінчити роботу невідомих нападників. Крижані мурашки пробігли по її спині, й жінка стрепенулася, ледве стримавши болючий зойк. Вона спробувала пригадати, чи бачила поряд з тілом поліцейського кров. Втім, якщо й не бачила, це не означало, що крові не було... Цілком можливо, що Лютке загинув насильницькою смертю, а вбивця зник, попередньо підпаливши помешкання, сподіваючись, що вогонь знищить усі сліди. «А що коли вбивця не втік одразу, а зачаївся де-небудь, аби перевірити, чи не було випадкових свідків злочину? — подумалося раптом їй. — А що коли... Що коли він бачив мене?..»

— Боже мій, Боже... — думки її знову переросли в шепіт, — я тепер сама в небезпеці... І все через свою кляту авантюрну вдачу...

Анна притулила долоні до скронь, мовби силою втримуючи думки всередині. «Що ж робити? Що ж мені робити?» — вже, мабуть, всоте запитувала вона себе.

Врешті, коли фіакр виїхав на Александерплатц, слабкий, майже примарний промінь надії сяйнув у її зболеній голові. Сама вона не дасть ради, але якщо і є хтось у цілому світі, хто здатен допомогти їй у цій ситуації, то це її колишній чоловік... Хоча чому колишній? Адже ніхто не розлучав її з Адамом Вістовичем! Це вона втекла від нього сюди, а він не помчав слідом, очевидно вирішивши дати їй спокій!.. Якою ж вона була дурепою!

— До телеграфу! — гукнула вона візникові настільки різко й раптово, що бідолаха аж підскочив на місці. — До телеграфу негайно! Я мушу надіслати телеграму!

— На Бога, пані! — відповів той, озираючись на неї через плече. — Вже майже дев’ята! Зачинено все, крім борделів...

Анна до крові закусила губу, проте виходу не було: треба було заспокоїтись і далі їхати додому. До того ж якщо Лютке виявиться живим, точніше, в ранішніх газетах не буде жодного повідомлення про його смерть, то ніякої телеграми надсилати і не доведеться.

За всю ніч Анна так і не заснула. Жінка не могла змусити себе погасити світло, а тому лягла в ліжко, не зводячи погляду з лампи. Кілька разів вона злякано схоплювалася на ноги, коли десь у глибині помешкання чулося підозріле шурхотіння. Їй здавалося, що до неї скрадається той самий злочинець, який напав на поліцейського.

Врешті настав рятівний ранок, і, ледве зачувши на вулиці голоси газетярів, жінка хутко вдягнулася й вибігла з дому. На біду, перша ж сторінка «Berliner Zeitung» повідомляла про жахливу загибель комісара кримінальної поліції Йоахіма Лютке. Анна проглянула текст, в якому згадувалось також і про пожежу в будинку покійного, що ледве не завдала лиха його сусідам, поспіхом тицьнула монету газетяреві й швидким кроком рушила до найближчого відділення телеграфу.

— Адаму Вістовичу, Лемберг, Австрія... — видихнула вона короткозорому худому телеграфістові, що без надмірного бажання взявся до роботи в такий ранній час. На його столі парувала кава в грубій надщербленій чашці, а поруч із чашкою на тій самій газеті з новиною про смерть Лютке лежав бридкий на вигляд надкушений пиріжок.

— Вулиця Вірменська, 5, — додала жінка, намагаючись не дивитися на газету.

— Текст, — буркнув телеграфіст, не припиняючи жувати.

— Що, пробачте? — не зрозуміла Анна.

— Текст телеграми, — нервово повторив той.

— О, так... — жінка облизала губи й повільно продиктувала: «Негайно приїжджай у Берлін. Я в біді. Знайди мене у „Шаушпільгаузі“. Анна».

Телеграфіст раптом співчутливо подивився на неї поверх окулярів.

— Я ці ваші «в» та «у» приберу. Гаразд? Дешевше буде, — сказав чоловік трохи лагіднішим голосом.

— Гаразд, — розгублено погодилась актриса.

— І «Шаушпільгауз» можна скоротити.

— Спасибі.

За кілька хвилин Анна заплатила за телеграму і вийшла на вулицю. Слід було поспішати до театру на репетицію. І попросити в директора про вихідний.

IV

Лемберг

30.10.1905

Комісару Вістовичу віднедавна щастило. Після останньої гучної справи, коли вдалося спіймати Віденського Упиря — маніяка, який зміг обдурити найкращих австрійських слідчих, але