Читати книгу - "Інститут"

Серед таких була місіс Ґулсбі, з якою він обмінювався помахами й мовчазними привітами. Так відбувалось майже щоночі, коли Тім вирушав на перший обхід. Жінка сиділа на лавці в себе на ґанку, легенько похитувалася з боку в бік і попивала з чашки, що могла містити як віскі, так і газованку з сиропом або ромашковий чай. Бувало, вона сиділа там само навіть тоді, коли Тім повертався вже з другого обходу. Френк Поттер, помічник шерифа, з яким Тім інколи вечеряв у «Бев», розповів, що минулого року місіс Ґ. поховала чоловіка. Фура Венделла Ґулсбі зісковзнула з автостради штату Вісконсин через хуртовину.

— Їй ще й п’ятдесяти немає, але Вен і Адді довго, дуже довго були одружені, — розповів Френк. — Побралися ще тоді, коли їм віку не ставало голосувати чи купувати алкоголь. Як у пісні Чака Беррі, тій, про підліткове весілля. Зазвичай такі союзи довго не тримаються, але не в їхньому випадку.

Також Тім познайомився з Сиротою Енні, безхатньою жінкою, що переважну більшість ночей проводила на надувному матраці в провулку між офісом шерифа і «Крамницею Дюпрея». Окрім того, за залізничним депо в неї стояв невеличкий намет, і коли дощило, вона спала там.

— Насправді її звати Енні Ледý, — відповів на питання Тіма Білл Віклоу. Білл був найстаршим помічником шерифа, працював на пів ставки і знав у Дюпреї геть усіх. — Вона вже роками спить у тому провулку. Полюбляє його більше за намет.

— А що робить, коли холодніє? — спитав Тім.

— Їде в Ємассі. Зазвичай її туди відвозить Ронні Ґібсон. Вони родичі в якомусь там коліні, чотириюрідні чи щось таке. Там притулок для безхатьків. Енні каже, що не користується тими послугами без великої необхідності, бо там повно божевільних. А я їй кажу: сестро, глянь на себе.

Тім раз на ніч зазирав до неї в провулок, а якось після зміни у депо відвідав її в наметі, здебільшого з простої цікавості. Перед наметом були встромлені в землю бамбукові палиці, а на них висіло три прапори: зоряно-смугастий, зоряно-поперечастий[22] і ще один, якого Тім не впізнав.

— Це прапор Ґвіани, — сказала Енні, коли він поцікавився. — Знайшла його в сміттєвому бачку за «Зоуніз». Гарний, еге ж?

Вона сиділа у вкритому прозорим пластиком шезлонгу і плела шарф, такий довгий, що міг би стати в лад якомусь велетню з книжок Джорджа Р. Р. Мартіна. Енні була досить товариською і не виявляла жодних ознак того, що колишні колеги Тіма з поліції Сарасоти називали «параноїдальним синдромом безхатьків». Проте вона також була фанаткою нічної радіобесіди на станції WMDK, і розмови з нею почасти збивалися на дивні манівці, де йшлося про летючі тарілки, замісників[23] і одержимості.

Якось уночі Тім застав Енні в провулку — вона лежала на надувному матраці й слухала маленький радіоприймач. Він спитав, чому вона лишається ночувати тут, коли має намет у, на перший погляд, пречудовому стані. Сирота Енні, якій могло бути шістдесят, а могло й вісімдесят років, поглянула на Тіма так, наче той з глузду з’їхав.

— Тут я ближче до поліції. Ви знаєте, що є там за депо, що є там за складами, містере Джей?

— Мабуть, ліси.

— Ліси і болота. Цілі милі трясовини, багнища і вітролому, які тягнуться аж до Джорджії. Там водяться всілякі тварі, а ще — люди погані. Коли з неба сечить і мені тре’ лишатись у наметі, то я кажу собі, що в таку погоду надвір нічо’ не виходить, та все одно погано сплю. Маю ніж і тримаю його під рукою, та не думаю, що з нього буде багато користі, як на руків’я скоче якийсь болотяний хом’як.

Енні була худою на межі виснаження, і Тім узяв за звичку носити їй невеличкі гостинці з «Бев» перед тим, як табелюватись на свою коротку зміну з навантаження і розвантаження на складському комплексі. Інколи він приносив пакетик вареного арахісу чи хрустиків «Макс», іншим разом — шоколадне печиво із зефіровим начинням або вишневе тістечко. А якось Тім притяг їй банку «Віклз», яку Енні враз схопила і притисла між своїх кволих грудей, сміючись від задоволення.

— «Вікли»! Я не їла їх відтоді, як Гектор ще був цуценям! Чого ви такий добрий до мене, містере Джей?

— Не знаю, — відказав Тім. — Мабуть, Енні, ти просто мені подобаєшся. Можна мені одненький?

Енні простягнула банку.

— Звісно. Вам у будь-якому разі доведеться її відкрити, бо в мене кістки крутить від артриту. — Вона виставила перед ним руки, показуючи пальці — такі покручені, що вони скидалися на уламки дерев, винесені на берег після шторму. — Я досі можу плести й шити, але Бог зна, скільки це триватиме.

Тім відкрутив кришку, трохи поморщився від сильного запаху оцту і виловив собі один пікуль. З нього скрапувала рідина, яка спокійно могла бути формальдегідом.

— Оддай, оддай!

Тім передав Енні банку і з’їв свій «вікл».

— Господи, Енні, та в мене рот після такого не розліпиться.

Вона засміялася, хизуючись рештками зубів.

— Найкраще їх їсти з хлібом і маслом, а запивати холодною «Роял колою». Чи пивом, але я такого вже не вживаю.

— Що це ти плетеш? Шарф?

— Господь не зійде у своєму убранні, — відповіла Енні. — А тепер ідіть, містере Джей, виконуйте свій обов’я­зок. І стережіться людей у чорних автомобілях. Джордж Оллмен з радіобесід постійно про них говорить. Ви знаєте, звідки вони такі беруться, атож?

Вона кинула на Тіма тямущий погляд. Може, то вона так жартувала. Або ні. Із Сиротою Енні ніколи не знаєш напевно.

Корбетт Дентон був іще одним мешканцем нічного боку Дюпрея. Міський перукар, що його місцеві називали Барабанщиком — через якусь підліткову витівку, про яку ніхто нічого напевно не знав, тільки те, що вона скінчилася місячним усуненням від занять у старших класах. Може, за безтурботного юнацтва Корбетт і справді був забіякою, але ті дні давно минули. Зараз Барабанщик мав під чи трохи за шістдесят, а також надмірну вагу, лисину і схильність до безсоння. Коли він не міг спати, то сідав на ґанку перукарні й дивився на спорожнілу головну вулицю Дюпрея. Тобто спорожнілу за винятком Тіма. Вони обмінювалися безцільними мовленнєвими маневрами, що притаманні ледве знайомим людям, — про погоду, бейсбол, щорічний міський «Розпродаж на узбіччі», поки однієї ночі Дентон не сказав дещо таке, від чого Тім перейшов у «жовтий» рівень тривоги.

— Знаєте, Джеймісон, це життя, яким ми типу живемо, воно несправжнє. Це просто гра тіней, і я тільки зрадію, коли світло вимкнеться. У темряві всі тіні зникнуть.

Тім присів на сходинку під перукарське жезло, чий безкінечний коловоріт уночі спинявся. Зняв окуляри, протер їх об сорочку й знову надягнув.

— Дозволено вільно говорити?

Барабанщик Дентон швиргнув недопалок у рівчак, де той пустив стрімкі іскри.

— Викладайте. Усі мають дозвіл вільно говорити між північчю і четвертою ранку. Принаймні я так вважаю.

— Схоже на те, що у вас депресія.

Барабанщик засміявся.

— Ото Шерлок Голмс.

— Вам би варто сходити до лікаря Роупера. Існують таблетки, які покращать вам настрій. Моя колишня такі