Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Едмунд і до того почував себе чи то млосно, чи то тоскно від усіх тих солодощів, а тепер ще й почув, що, здається, затоваришував із небезпечною злодійкою, і йому стало і зовсім ніяково. Та попри всі слова, він марив мармеладом і ладен був на все, аби дістатися до нього знов.

— Хто наплів тобі цю маячню про Білу Відьму? — про всяк випадок поцікавився він.

— Пан Тумнус, фавн. Я вже про нього розповідала, — відповіла Люсі.

— Не можна вірити тому, про що базікають фавни, — немовби знаючи про фавнів набагато більше за Люсі, розважливо промовив Едмунд.

— Звідки ти знаєш? — обурилася Люсі.

— Це всі знають, — відповів Едмунд, — у кого хочеш спитай! А тепер ходімо — скільки можна стирчати тут у снігу… Час додому!

— І справді, — погодилася Люсі. — Ах, Едмунде! Як добре, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять у Нарнію. Оце буде весело!

Едмунд промовчав — йому було зовсім не весело. Доведеться йому визнати привселюдно, що даремно він глузував із Люсі і що правда на її боці; а до того ж — він був упевнений — усі стануть на бік фавнів та звіряток, а він же ж однією ногою вже стояв… на боці Чаклунки. Він ще не знав, що казати і як зберегти їх спільну з Чаклункою таємницю, коли зайде мова про Нарнію.

У таких роздумах минула більша частина шляху, і ось навколо вже не глиця та дерева, а хутряні пальта, а ще за мить вони вийшли з шафи і опинилися в порожній кімнаті.

— Послухай-но, Едмунде, з тобою все гаразд? Вигляд у тебе геть жалюгідний! Чи ти, бува, не захворів? — побачивши його у світлі, стривожилася Люсі.

— Усе гаразд! — буркнув Едмунд, хоча насправді то була брехня, бо від солодощів йому ставало все гірше й гірше.

— Ходімо, — покликала його Люсі, — пошукаємо інших. Нам є що їм розповісти! Які чудові пригоди чекають на нас тепер, коли ми знову всі разом!

Розділ 5

Знову по цей бік шафи

Оскільки гра у хованки тривала, Едмунд та Люсі відшукали інших не одразу. Але нарешті всі зібралися в довгій кімнаті, де стояли лицарські обладунки, і тут Люсі наче прорвало.

— Пітере! Сьюзан! Усе це правда! Едмунд теж бачив! Там, по той бік шафи, ціла країна! Саме там ми з Едмундом випадково натрапили одне на одного в самісіньких хащах тамтешнього лісу. Едмунде, скажи їм!

— Справді, розкажи нам, Еде, — підтримав її Пітер.

І тут ми дісталися до одного з найбридкіших випадків у всій нашій історії. Едмунд і до цієї хвилини почувався досить кепсько, його нудило та баламутило, до того ж дуже дратувало те, що Люсі таки казала правду, а він, Едмунд, помилявся. Але він досі не вирішив, як йому бути і що казати. Та коли Пітер звернувся до нього з прямим запитанням, він не вигадав нічого кращого, аніж зважитись на найкапосніший та найогидніший вчинок, на який тільки був здатен за цих обставин, — він скривдив Люсі брехнею.

— Та розповідай-но, Еде, не мовчи! — підштовхнула його Сьюзан.

Едмунд зневажливо подивився на Люсі, ніби був дорослішим й мудрішим за неї (хоча насправді різниця становила не більше року), потім паскудненько гигикнув і сказав:

— Та про що тут розповідати? Ми з Люсі грали разом, тому я й робив вигляд, нібито вся ця казкова країна справжня. Звісно, навмисно, заради жарту. Нічого такого, зрозуміла річ, там немає і бути не може.

Бідолашна Люсі лише кинула на Едмунда красномовний погляд та вискочила з кімнати. Едмунд, який, у свою чергу, з кожною хвилиною почувався все більш і більш кепським хлопчиком, одразу ж вирішив розвинути те, що вважав своїм успіхом, і додав:

— Ось, самі бачите! Що за ґедзь її вкусив? Сама біда з тією малечею — завжди вони…

— Послухай, — не дуже чемно обірвав його Пітер, — краще помовч! Ти дуже огидно поводився з Люсі відтоді, коли почалася вся ця маячня з шафою: то ти робиш вигляд, ніби беззастережно довіряєш їй і навіть потураєш її вигадкам, то раптом дражнишся. І все це ти робиш навмисно, із самої капості та й годі.

— Але ж ми всі розуміємо, що то все дурниці й нісенітниця, — заперечив на своє виправдання Едмунд.

— Так-то воно так, — погодився Пітер, — але річ не в тому. Коли ми залишали батьківський дім, Лу була цілковито здоровою, а тут із нею коїться щось дивне: чи то в неї щось із головою, чи то вона стає невиправною брехухою. Хоч там як, з чого це ти вирішив, що кепкувати та знущатися з неї одного дня та заохочувати іншого — це слушна думка?

— Я думав… думав… — промимрив Едмунд, спішно вигадуючи, що ж саме він думав, але так і не знайшовся, що відповісти.

— Та нічого ти не думав, — тільки й махнув рукою Пітер. — Чинити капості не думаючи — оце ти вмієш: згадай, ти завжди принижував усіх, хто молодший за тебе, — це було помітно ще в школі.

— Облиште вже, хлопці! — втрутилася Сьюзан. — Сваркою суперечки не вирішиш! Ходімо шукати Люсі!

Не дивно, що, коли Люсі нарешті знайшли, всі помітили, що в неї заплакані очі. А от втішити її було нікому та й нічим, бо — хай що їй там не казали — вона знай твердила своє.

— Мені байдуже, що ви там про мене думаєте: можете скаржитися Професору, можете написати матусі — взагалі, робіть що завгодно, я знаю одне: там, у надрах шафи, є ліс, у лісі я зустріла доброго фавна, а ви тут — злі, злі, злі… Тож краще б я залишилася там!

Вечір видався жахливим. Люсі страждала на самоті. Так само наодинці залишився й Едмунд, який уже підозрював, що з його чудовим задумом не так гарно все складається, як гадалося. Двоє інших дітлахів були не на жарт схвильовані станом здоров’я Люсі: чи вона не з’їхала з глузду? І ще довго вони радилися з того приводу в коридорі, навіть коли Люсі пішла в ліжко. Зрештою, наступного ранку вони вирішили поділитися сумнівами з Професором. «Якщо буде потреба, себто якщо з Люсі справді не все гаразд, він напише листа батькові, — вирішив Пітер. — Самим нам ради тому не дати».