Читати книгу - "За лаштунками в музеї"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Офіціантка нахиляється і прислухається до його грудей — не чути ні звуку.
— Ти його знаєш? — пошепки питає вона.
Коли я пояснюю, що це мій батько, вона тихо зойкає від жаху: і без того катастрофічний сценарій набув додаткового виміру.
— Я зазвичай такого не роблю, — безпорадно каже вона.
Хтозна, що вона має на увазі: не займається знічев’я сексом із гостями на весіллі? Не вбиває їх випадково в процесі? Нагоди прояснити це питання мені не випадає, бо на порозі з’являється Банті. Ми обидві здригаємося, побачивши босу жінку без капелюшка, та ще й п’яну як чіп. Вона розглядає панораму перед очима в німому зачудуванні. Смерті бідолашного Джорджа, що простягнувся навспак із розстібнутою матнею, бракує гідності. Застібнути матню — не надто величний останній ритуал.
— Здається, у нього стався серцевий напад, — гучно кажу я, намагаючись достукатися до Банті крізь алкогольну пелену. — Можеш викликати швидку?
— Пізно, — рівним тоном каже офіціантка, коли Банті втягує повітря й кидається до Джорджа. І обережно питає, поквапцем переходячи на минулий час: — Ви його знали?
— Він мій чоловік, — сповіщає Банті, опускаючись на коліна біля нас.
Офіціантка ледве стримується, щоб не зойкнути знову.
— Піду викличу швидку, — поквапцем каже вона і прудко тікає.
— Треба щось робити, — панікує Банті і, глибоко вдихнувши, починає робити Джорджеві штучне дихання.
Де вона цього навчилася? Мабуть, із серіалу «Доктор Кілдер». Дивно, що вона намагається дати йому поцілунок життя: доки Джордж був живий, я жодного разу не бачила, щоб вони поцілувалися, а щойно він помер, Банті припала до його вуст із пристрастю молодої нареченої. Та марно. Нарешті вона підводиться і втуплюється в телевізор, на якому вирує океан британських прапорів.
Похорон відбувається наступної п’ятниці й виглядає як негатив весілля — гості в масі своїй ті самі, їжа також, тільки, на щастя, церква і готель інші. Служба виходить скомкана. Черговий священик при крематорії повідомляє нам, що Джордж був «гідним членом громади, закоханим чоловіком і відданим батьком». Банті тепер може переписувати минуле, як їй заманеться, тож заходиться в риданні, підтверджуючи цей комплімент. Я до останнього лишаюся поганою донькою й не проливаю ані сльозинки, коли труна зникає за завісами, навіки забираючи Джорджа. А тоді в горлі раптом пересихає, а виднокіл розпадається на тисячі мерехтливих цяток. Серце гатить, як молот, і мені доводиться докласти всіх зусиль, щоб погамувати хвилю паніки: врешті, це батьків день, не можна псувати його своєю драмою. Та все марно, мене охоплює непоясненний жах, і не встигаю я дійти до кінця ряду, як зомліваю.
У наступні дні я знову і знову переживаю похорон. Мене переслідує спогад про те, як труна зникла за дверцятами, мов корабель, що поринув у безодню. Мені хочеться кинутися за нею, витягнути її звідти. Я хочу підняти кришку й отримати від батька відповіді на запитання, які я навіть не знаю, як сформулювати.
Після похорону Джорджа ми з Банті пізно лягли спати. Мати саме розмішувала какао на кухні, коли задзвонив телефон.
— Я візьму, — сказала я.
— Уже за північ, мабуть, це знову Містер Ніхто, — сказала Банті.
Але я була певна, що це Джордж, тому сіла на сходах, притиснувши слухавку до плеча, і довго чекала, аж він скаже все, чого доти не говорив. Довго-довго чекала.
— Хто це? — спитала Банті, вимикаючи світло на кухні й подаючи мені чашку какао.
Я безпорадно труснула головою і поклала слухавку.
— Знову Пан Ніхто.
Примітка (х) — Лілліан
Після війни Лілліан повернулася на роботу на фабрику «Ровнтрі». Щоб пояснити існування Едмунда, вона сказала всім, що овдовіла на війні, і тепер її прізвище Валентайн.
— Валентайн? — з осудом перепитала Нелл, і Лілліан із подивом зрозуміла, що інколи сестра нагадує їй Рейчел.
— Ну, — пояснила Лілліан, — я вирішила, що, раз сама вигадаю собі прізвище, то треба бодай вибрати красиве.
— Лілі Валентайн, — гидливо скривився Френк. — Звучить як номер у мюзик-голлі.
— Ну, мені дуже шкода, що ти мене не схвалюєш, Френку, — саркастично сказала Лілліан.
Френк навіть устиг подумати, що його зухвала своячка сама нарвалася, але при погляді на Едмунда, якого Лілліан гоцала на колінах, його гнів розтанув. Хлопчик розсміявся і простягнув до нього пальчика, і Френк мимоволі й собі всміхнувся і потиснув йому руку.
— Та яка різниця? — бурчала Нелл. — Усе одно всі у Ґроувз знають, що не було в тебе ніякого чоловіка. Що люди подумають? Не знаю, як ти людям у очі дивишся, коли виходиш із дому.
— А ти хотіла б, щоб я взагалі нікуди не виходила, еге ж? То що, мені Едмунда ховати, як сороміцьку таємницю?
— Дитина ні в чому не винна, — обережно спробував втрутитися Френк.
— Якби ж то ти знала, хто його батько, — різко сказала Нелл.
Душа у Френка пішла у п’яти. Чому Нелл не може закрити тему?
— Я прекрасно знаю, хто його батько, — сказала Лілліан, і було б значно краще, якби вона прямо тоді розвернулася на закаблуках і вийшла з кімнати, а не тримала довгу незатишну паузу, свердлячи Нелл поглядом.
Коли Лілліан нарешті піднялася з Едмундом нагору, а Нелл хряпнула дверима кухні, щось похмуро бурмочучи, Френк зітхнув. Правду казали, що дві господині в одному домі не вживуться. До заміжжя Нелл сестри слова лихого одна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.