Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

вустами статуї, йому відмовив. Й вогонь непокори спалахнув у грудях Намірри, який знавіснів від гордині та вважав себе за володаря над усіма чаклунами і самовладного правителя серед князів диявольської премудрості. Тож по тривалих роздумах він повторив своє прохання зухвалим і пихатим голосом, як той, хто звертається радше до рівного собі, аніж до грізного сюзерена, на довічну вірність котрому він склав присягу. 

— Дотепер я сприяв тобі в усьому, — холодно та розкотисто промовила статуя, й слова її металевою луною відбилися від сімох срібних ламп. — Атож, на твої прикликання, неначе готове до бою військо, з’являлися невмирущі черваки полум’я й пітьми, і щоразу, коли ти кликав пекельних духів, їхні крила здіймалися у височінь, заступаючи собою сонце. Однак, істинно кажу, не допомагатиму я тобі у цій помсті, яку ти замислив: адже імператор Зотулла не чинив мені ніякої кривди і повсякчас добре, хоча й несвідомо, служив мені, а мешканці Зайлаку через свою порочність є не останніми з-поміж моїх земних вірян. Отже, Намірро, годилося б тобі жити в мирі із Зотуллою, й годилося б забути ту задавнену кривду, що була заподіяна хлопчикові-жебракові Нартосу. Адже несповідимі шляхи долі, а закони її часом незбагненні; й воістину, якби копита Зотуллиного румака не повергли тебе на землю й не потоптали, то й життя твоє склалося б інакше, і ймення та слава Намірри досі спочивали б у небутті, неначе сон, який нікому не наснився. Атож, ти й досі скнів би у жебрах в Уммеосі, вдовольняючись злиденними жебрацькими подаяннями й ніколи б не рушив у мандри й не став учнем мудрого й ученого Уфелока; і я, Тасайдон, утратив би найвеличнішого з усіх некромантів, які коли-небудь приймали мою службу та мої узи. Подумай добре, Намірро, та обміркуй як слід усе, що я сказав, адже, схоже, ми обоє в боргу перед Зотуллою і маємо бути вдячні йому за те, що він потоптав тебе конем. 

— Авжеж, існує борг, — непримиренно прогарчав Намірра. — Й воістину, завтра я поверну той борг, як і замислив… Є Ті, що мені допоможуть, Ті, що відгукнуться на моє викликання всупереч тобі. 

— Негоже мене ображати, — мовила подобизна по хвилі мовчання. — Та й немудро прикликати Тих, кого ти маєш на увазі. Хай там що, а я відчуваю ясно, що саме таким є твій намір. Ти — гордий, впертий та мстивий. Що ж, тоді чини, як волієш, але не нарікай на мене за наслідки своїх вчинків. 

По цих словах у залі, де Намірра сидів перед ідолом, запала тиша, й похмуро, мінячись барвами, горіло полум’я в лампах у формі черепів; і тіні, не відаючи спочинку, тікали й поверталися на обличчя статуї та на обличчя Намірри. А тоді, ближче до півночі, некромант підвівся з крісла й, подолавши численні східці, зійшов гвинтовими сходами на вежу, що височіла над його палацом. У бані тієї вежі було одне-єдине кругле віконце, з якого відкривався вид на сузір’я. Віконце було вставлене у верхній частині бані, одначе, завдяки своїй магії, Намірра зумів зробити так, що тому, хто долав останній виток сходів, зненацька починало здаватися, ніби він не підіймається, а спускається, і, діставшись останньої сходинки, зазирав униз крізь вікно, а зорі плинули під ним у запаморочливій безодні. Там, опустившись на коліна, Намірра торкнувся потаємної пружини, схованої під мармуром, і кругла віконна шиба беззвучно ковзнула назад. А тоді, розпростершись долілиць на внутрішній поверхні бані, так, що його обличчя опинилося над безоднею, а довга борода жорсткою хвилею простяглась у зовнішній простір228, Намірра пошепки вимовив руну, що походила ще з долюдських часів, і попровадив розмову з істотами, які не належали ані до Пекла, ані до земних стихій і були страхітливіші за пекельних духів або дияволів землі, повітря, води та вогню. І з ними він уклав угоду, зневаживши Тасайдонову волю, й повітря навколо чаклуна застигло від їхніх голосів, і коли вони схилилися понад Землею, паморозь від їхнього подиху зробила білою його чорну бороду. 

Повільно й неохоче пробуркався Зотулла від важкого сну, в який занурився після випитого вина; і швидко, перш ніж устиг розплющити очі, збагнув, що денне світло отруєне для нього думкою про запрошення, яке він страшився прийняти чи відхилити. Але до Обекси він заговорив так: 

— Та ким, зрештою, є той чаклунський пес, щоб я мав покірливо з’являтися на його виклик, немов жебрак, покликаний з вулиці якимсь великим паном? 

Обекса, золотошкіра й розкоса дівчина з Уккастроґу, Острова Мучителів, окинула імператора проникливим поглядом і сказала: 

— О Зотулло, лише тобі вирішувати, прийняти чи відхилити тії запросини, у твоїй волі обрати те, що ти вважаєш підхожим. І воістину, для володаря Уммеоса та всього Зайлаку піти чи лишитися — то невелике діло, адже ніхто не може поставити під сумнів його верховну владу. То чому б і не піти? 

Бо ж Обекса, хоч і боялася чарівника, була сповнена ще й цікавості до тієї збудованої дияволами домівки, про яку так мало знали; а ще, як то властиво жінкам, їй кортіло на власні очі побачити уславленого Намірру, чий вид і звичаї у всім Уммеосі досі були знані лише з поширених легенд. 

— Є щось у тому, що ти кажеш, — визнав Зотулла. — Однак імператор у своїх діяннях мусить повсякчас зважати на благо громади; до того ж тут ідеться про державні справи, та навряд чи можна очікувати, що жінка їх зрозуміє. 

Тож згодом у передполудневу годину, після ситного та добре зрошеного трунками сніданку, він скликав до себе усіх своїх вельмож і придворних та й заходився з ними радитися. І дехто з них радив йому не зважати на запрошення Намірри, інші ж гадали, що запрошення слід прийняти, аби той чаклун, образившись, не наслав на палац і на усе місто ще якого лиха, загрозливішого за тупотіння примарних копит. 

Тоді Зотулла викликав перед свої очі усе численне жрецтво й збирався був наново скликати чаклунів і віщунів, які потайки втекли з міста вночі. Та серед останніх ніхто не відгукнувся на свої імена, хай скільки викрикували їх усім Уммеосом, й обставина ця викликала певний подив. Але жерці прийшли ще більшим числом, аніж попереднього разу, й заповнили приймальну залу такою юрбою, що черева тих, які стояли попереду, розплющилися об імператорський тронний поміст, а сідниці тих, що стояли позаду, розпласталися об задні стіни і колони. Й обговорив із ними Зотулла питання — прийняти чи відхилити запрошення. І жерці, як і раніше, твердили, що Намірра не має до того наслання жодного стосунку; його запрошення, казали вони, не віщувало імператорові ані кривди, ані лиха; і що з мови того послання було ясно зрозуміло: чаклун збирається дати Зотуллі оракула, і що той оракул, якщо Намірра направду є істинним архимагом, підтвердить їхню власну священну мудрість і ще раз доведе божественну природу наслання; боги ж Зайлаку знову будуть возвеличені. 

І тоді, почувши ухвалу жерців, імператор звелів своїм скарбникам щедро обдарувати їх новими пожертвами; і жерці подалися геть, улесливо прикликаючи благословення своїх численних богів на Зотуллу та весь його двір. І минав поволі той день, і сонце проминуло зеніт і надвечірньої години неквапно западало, віддаляючись від Уммеоса далеким небосхилом, під яким розкинулися пустелі, що закінчувалися понад морем. А Зотулла й досі вагався; і, гукнувши своїх виночерпіїв, звелів їм наливати найміцніші та найвишуканіші вина, але й у витриманому вині не знайшов він ані певності, ані рішучості. 

Уже майже минула половина надвечір’я, коли Зотулла,