Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

Юридична сторона питання виглядала вкрай заплутаною. Закон забороняв несанкціоновані комісією запуски космічних апаратів. Отримувати дозвіл — довго та складно. Церкі був упевнений, що Сили оборони та комісія кваліфікують дії Церкви як злочинні. З іншого боку, її конкордат із Державою нараховує вже півтора століття[240], і він недвозначно позбавляв Церкву необхідності проходити дозвільні процедури та гарантував право відправляти місії на «будь-які космічні станції та / або планетарні аванпости, що не мають статусу „екологічно критичних“ або „закритих для нерегламентованої діяльності“, що встановлюється Комісією». За час дії конкордату всі станції в межах Сонячної системи були оголошені «екологічно критичними» та «закритими», з іншого боку, конкордат підтверджував право Церкви «володіти космічними кораблями та вільно подорожувати до відкритих станцій та аванпостів». Конкордат застарів. Його підписали ще тоді, коли про зорелітний рушій Беркструна в своїх диких фантазіях мріяла тільки людина, котра вважала, що з початком міжзоряних польотів у всесвіт одразу ж потягнуться валки нічим не обмежених емігрантів.

Насправді, все вийшло не так. Із народженням креслень першого зорельота стало зрозуміло, що крім держави, жодна інша організація не має достатніх засобів чи коштів їх будувати, що неможливо мати вигоду з «міжзоряної комерції», облаштовуючи колонії на позасистемних планетах. І все ж таки, азійські урядовці запустили перших колоністів. І на заході зчинився крик: «Невже ми дозволимо „нижчим“ расам успадкувати зорі?» Під цей крик у напрямку Центавра один за одним гарячково вирушали космольоти з чорними, коричневими, білими та жовтими народами на борту. Тільки згодом, коли генетики довели, що через інбридинг генетичний дрейф у настільки малих расових групах призведе до виродження на колонізованих планетах, расисти зобов’язали колоністів формувати змішані команди.

Єдине, що цікавило Ватикан у питанні освоєння космосу, — це турбота про колоністів, відірваних від лона матері-Церкви її синів, які перебували на астрономічних дистанціях від іншої пастви. І все одно Новий Рим не користувався привілеєм конкордату і нікуди місії не відправляв. Адже між Державою та конкордатом все ще існували деякі суперечності, котрі давали комісії певні можливості, і в теорії свіжі закони могли повпливати на відправку місіонерів. Суди ніколи ці суперечності не розв’язували, оскільки прецедентів не виникало. Аж дотепер, коли Сили оборони перехопили групу брата Джошуа та дізналися, що вона перебуває в передстартовій готовності за відсутності будь-яких дозволів комісії та привілеїв. Церкі молився, аби групі пощастило відлетіти без судової тяганини, котра могла затягнутися на цілі тижні й місяці. Звісно, тепер уже скандалу не минути. Багато хто обвинувачуватиме Церкву не тільки в тому, що вона вчинила правопорушення проти Комісії, а й переступила принцип доброчинства. Бо відправила в космос церковних можновладців та жменьку шельмуватих монахів, а не взяла на борт сердешних біженців, які прагли земельних ділянок. Цей конфлікт Марти й Марії виникав раз у раз[241].

Раптом абат Церкі збагнув, що за останню добу-дві плин його думок змінився. Кілька днів тому всі чекали, як розверзнеться небо. Але від космічної об’яви Люцифера, коли він геть-чисто спалив місто, вже збігло дев’ять днів. І якщо не рахувати загиблих, скалічених і тих, котрі конають, це були дев’ять днів тиші. Може, найгіршого все ж таки вдасться уникнути? Настоятель, виявляється, думав про речі, які могли настати наступного тижня або наступного місяця, так нібито він — після всього цього — і справді міг настати. Зрештою, чому би й ні? Покопавшись у підсвідомому, Церкі зрозумів, що чесноту надії він іще остаточно не втратив.

Удень із міста повернувся один із ченців. Справившись там зі своїм завданням, він доповів, що посеред парку, за дві милі далі по автостраді, облаштовується табір для біженців.

— Здається, його профінансувала Зелена Зірка, домне, — додав він.

— Добре! — відповів абат. — Бо в нас тут уже перебір, я сьогодні мусив завернути три повні вантажівки.

Біженці галасували у дворі, і цей шум бив по напнутих, немов струни, нервах. Вічна тиша стародавнього абатства розлетілася на друзки від дивних звуків: нестримного реготу людей, котрі розповідають анекдоти, дитячого плачу, торохтіння каструльок і сковорідок, істеричного схлипування, крику медика Зеленої Зірки: «Агов, Раффе, тягни сюди клістирний шланг». Кілька разів абат притлумив у собі бажання підійти до вікна та нагримати на всіх у заклику до тиші.

Коли йому нарешті ввірвався терпець, настоятель узяв бінокль, стару книгу, вервицю і рушив до однієї зі старих веж, чиї товсті мури могли захистити від більшості звуків із двору. Книжка насправді була тоненьким зібранням анонімних поезій, авторство яких легенда приписувала міфічному святому, чия «канонізація» відбулася тільки в переказах і фольклорі Рівнин, а не ухвалою Святого Престолу. Направду, бракувало навіть фактажу про існування такої особи, як святий Поет Чудодійного Скляного Ока. Можливо, легенда про нього народилася тоді, коли один із перших Ганнеґанів отримав від блискучого фізика-теоретика та свого протеже незвичний дарунок — скляне око. Церкі вже забув, про кого йшлося: Пфардентротта чи Ессера Шона. За словами дарувальника, око належало поету, котрий наклав головою за Віру. (Яку саме, Петрову чи тексарканських схизматиків, — легенда змовчувала). Хай там як, а Ганнеґанові воно, очевидно, припало до вподоби, бо він наказав вкласти око в жменю маленької золотої руки, що її за певних церемоніальних нагод носили князі династії Гарків-Ганнеґанів. Талісман називали по-різному: Orbis Judicans Conscientias[242] або Oculus Poetae Judicis[243], — а рештки тексарканських схизматиків і досі шанували, немов реліквію. Кілька років тому хтось висунув несерйозну гіпотезу, немовби святий Поет і «непристойний віршомаз», згаданий одного разу в діаріушах Вельмишановного абата Джерома[244], — це одна й та сама людина. І єдиним суттєвим «доказом» служив факт, що цей Пфардентротт (чи, може, таки Ессер Шон?) відвідав абатство саме в часи, коли Вельмишановний Джером, який стояв на його чолі, і зробив відповідний запис у щоденнику, а свій дарунок Ганнеґан отримав десь після цього візиту. Церкі підозрював, що худий томик віршів насправді вийшов з-під пера котрогось із світських учених, котрі відвідали абатство заради вивчення Меморіалу приблизно в той самий період, що й «непристойний віршомаз», чи то пак — легендарний святий Поет. На думку Церкі, анонімні вірші були аж надто зухвалі як на будь-якого ченця Ордену.

Книга мала форму сатиричного діалогу, що лунає віршованими строфами між двома агностиками, котрі способом суто природного міркування намагалися довести, що існування Бога неможливо довести винятково способом природного міркування. І натомість тільки-но й спромоглися