Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це зрозуміло. Я питав дещо інше. Чи ви як лікар радите пацієнтам у безнадійному стані йти в табори милосердя?
— Я… — Медик заплющив очі. Він схопився за голову і легко здригнувся. — Звісно, — нарешті зізнався він. — Якби ви бачили те, що бачив я, то й самі вчинили би так само. Звісно, я так раджу.
— Тут ви цього не робитимете.
— Тоді ми… — Лікар притлумив вибух гніву. Він підвівся, почав натягувати кашкет і раптом пригальмував. Кинув головний убір на крісло і підійшов до вікна. Чоловік похмуро поглянув на двір, а потім перевів погляд на магістраль.
— Он там, — показав він рукою, — придорожній парк. Ми могли б облаштуватися в тому місці, але це дві милі звідси. Більшості доведеться йти пішки. — Він поглянув на абата Церкі, а потім замислено зазирнув у двір. — Подивіться на них. Вони хворі, поранені, розбиті, налякані. Включно з дітьми. Втомлені, калічні й нещасні. Ви хочете дозволити їм брести по трасі, немов череді, сидіти на сонці та в куряві і…
— Ні, я так не хочу, — відповів абат. — Дивіться… от ви мені щойно говорили, як людські закони зобов’язують вас читати й пояснювати це критичним жертвам радіаційного враження. Саме собою в мене це не викликає жодних осторог. Кесарю кесареве, якщо вже так потрібно. Але невже так складно зрозуміти, що я корюся іншим законам, який забороняє мені дозволяти будь-кому на довіреній території радити те, що Церква називає злом?
— О, це я чудово розумію.
— Дуже добре. Пообіцяйте мені одну річ — і можете користуватися нашим двором.
— Яку?
— Просто не радьте нікому йти до «табору милосердя». Обмежтеся самим діагностуванням. Якщо вам трапляться безнадійні випадки променевої хвороби, просто оголосіть нещасним те, що від вас вимагає закон, можете розраджувати їх на власний розсуд, але не говоріть їм іти і вбивати себе.
Лікар вагався.
— Гадаю, таке прохання справедливе стосовно тих пацієнтів, які сповідують вашу Віру.
Абат Церкі опустив очі.
— Пробачте, — нарешті промовив він, — але цього замало.
— Чому? Інших же не зв’язують ваші принципи. Якщо людина не належить до вашого віровизнання, то навіщо їй відмовляти… — Доктор аж задихався від гніву.
— Вам потрібне пояснення?
— Так.
— Якщо людині не відомі якісь факти і вона діє у власному невігластві, то й не несе за це провини, оскільки природної поінформованості було недостатньо для неї, щоби переконати в помилковості власних дій. Та хоч невігластво і виправдовує людину, воно не може виправдати саму дію, оскільки вона неправильна сама собою. Якщо я дозволю таку дію винятково через людське невігластво в питанні хибності власних учинків, то нестиму провину, бо знаю, що вона неправильна. Усе до болю просто.
— Послухайте, отче. Вони просто сидять і дивляться на вас. Дехто кричить. Дехто плаче. І кожен із них питає: «Лікарю, що можна зробити?» Як мені їм відповідати? Промовчати? Сказати, щоби просто помирали? Що би ви відповіли?
— «Моліться».
— Оце й усе, що можна сказати? Послухайте, єдине, відоме мені зло, — це біль. І боротися можу тільки з ним.
— Тоді Бог вам у поміч.
— Для мене краще вже поміч антибіотиків.
Абат Церкі хотів в’їдливо відповісти і вже було відкрив рот, але передумав. Натомість відшукав чистий аркуш паперу, ручку і підсунув їх опоненту.
— Просто напишіть: «Перебуваючи в абатстві, я не рекомендуватиму евтаназію жодному пацієнтові» — і поставте свій автограф. Після цього можете користуватися двором.
— А якщо відмовлюся?
— Тоді, мабуть, їм доведеться плентатися до вас дві милі по дорозі.
— З усіх безсердечних…
— Навпаки. Я даю вам можливість виконати свій обов’язок згідно із законами і без порушення законів, які визнаю я. Тому йтимуть вони по дорозі чи ні — це суто ваш вибір.
Доктор витріщився на чистий аркуш.
— Чим вас так приворожує ця розписка?
— Мені так хочеться.
Чоловік зігнувся над столом і почав писати. Подивився на результат, розписався і випростався.
— Ось так. От вам моя обіцянка. Гадаєте, вона вартує понад моє слово?
— Ні, і справді не вартує. — Абат згорнув аркуш навпіл і заткнув його в пальто. — Але ось вона в кишені мого пальта, і вам відомо про те, що вона в кишені мого пальта, і час від часу я можу на неї дивитися, от і все. До речі, ви тримаєте своє слово, докторе Корс?
Медик подивився на нього якусь мить.
— Я його триматиму, — буркнув він, крутнувся на закаблуках і вийшов геть.
— Брате Пате! — слабко гукнув абат Церкі. — Брате Пате, ти десь там?
— Так, превелебний отче? — у дверях з’явився його секретар.
— Ти чув?
— Тільки частково. Двері були відчинені, і я не міг не слухати. Ви не вмикали глушники…
— Ти чув, як він це сказав? «Єдине, відоме мені зло, — це біль». Чув?
Монах урочисто кивнув.
— І те, що тільки суспільство визначає правильність чи хибність учинку? Це також чув?
— Так.
— Любий Боже, ну, як ці дві єресі змогли повернутися назад у світ після всього пережитого? Невже в пеклі настільки бракує фантазії? «Змій обманув мене, і я їла»[239]. Брате Патріку, тікай краще, бо я зараз просто оскаженію.
— Домне, я…
— Чого чекаєш? Що там у тебе? Лист? Гаразд, давай-но його сюди.
Чернець передав конверт і вийшов геть. Церкі не став його негайно ж розпечатувати, а ще раз поглянув на зобов’язання доктора. Певно, нічого не варте. І попри те, той чоловік здався щирим. І відданим. Мусить бути відданим своїй справі — за ті гроші, які платить Зелена Зірка. У нього був вигляд людини, котра недосипає і перепрацьовує. Мабуть, відколи ракета стерла місто з поверхні Землі, тримався на самому бензедрині та пончиках. Стільки страждань навколо, тобі це все бридко, проте від усього серця докладаєш зусиль, щоби допомогти. Від усього серця — от у чім лихо. Звіддаля супротивник здається бузувіром, а придивишся, і вже можна розгледіти щирість, не меншу ніж у самого себе. Сам Сатана — і той, мабуть, виявиться найщирішою душею в світі.
Настоятель розпечатав конверт і прочитав листа. В ньому йшлося про те, що брат Джошуа з рештою вирушили з Нового Риму в неназваному напрямку, ймовірно, на захід. Також у повідомленні містилися зауваги щодо інформації про «Quo peregrinatur», яка просочилася до Внутрішніх сил зональної оборони. Через ці чутки Ватикан тепер доймали слідчі та розпитували про несанкціонований запуск космічного корабля… Очевидно, вони ще не відлетіли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.», після закриття браузера.