Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

«В школе снайпер. Не дает пройти дальше».

«Это “Лермонтов”. Принимаю заказ. Сейчас мы по нему отработаем».

Два гучні вибухи акордами вриваються у стрілянину. Ще й танк вставляє свою лепту. «Лєрмонтов» бавиться там на всю душу.

— «Камаз», ти куди?

— Да я е**л здесь сидеть! Весь балет пропустим.

— Ми з тобою.

— Как хотите... Только оденьтесь нормально. «Пианист», б***ь! Каску надень! Я не буду потом твой продырявленный труп к пианине тащить!

— У мене «Амбал» є. Він дотягне.

— Да кого он дотащит? Посмотри на него. Два дрыща мне в помощь дали.

— Гранатомет беремо?

— Да какой гранатомет? Так пойдем!

«Снайпер на терриконе! Снимите кто-то снайпера на терриконе! Он стреляет в нас!»

«Наши есть на терриконе?»

«Да, б***ь! Есть! Я тут сижу! “Тринадцатый”! Прекратите по мне стрельбу!»

«Внимание! Прекратить стрельбу по террикону!»

«Он в нас стреляет!»

«Он наш!»

«Я свой!»

«Б**! Какого хера он по нам стреляет?»

«Я, б***ь, по вам не стреляю!»

— Придурки! Самі з собою війну ведуть. Треба поспішити, «Камаз»!

— Да, мы спешим! Ты посмотри лучше на «Пианиста». Вон он телется сзади.

— «Піаніст»! Давай швидше! Усе свято пропустимо!

— Та йду я, йду! Мені ця розгрузка мішає. Гризе мене всюди. Навіщо взагалі її взяв?

«Мы уже подошли к школе, где был снайпер. Вижу двоих возле трансформатора. Это наши?»

«Это “Лермонтов” здесь. Не стрелять!»

«Нихера ссе! Парни, поднажимаем! “Лермонтов” уже впереди всех!»

Підійшли до Т-подібного перехрестя. Під стінами — штурмовики. Повсюди. Танк не їде далі від цього перехрестя. Екіпаж каже, що це дуже небезпечно. Бояться, що їх знищать.

Перед нами школа. На даху сиділи снайпер і кулеметник. Зараз там здоровезна дірка. Фасадна стіна впала, оголивши всі три поверхи. Невже це й справді з нами відбувається? Танки, зруйновані будинки, снайпери серед руїн.

— Пошли искать наших гранатометчиков! И будьте внимательны возле домов. Смотрите в окна и двери. Сепары еще могут прятаться здесь.

Перестрибуємо паркан і виходимо на міжбудинкову дорогу. Посеред дороги стоїть покинутий автомобіль. Двері відчинені навстіж.

— Чия машина?

— Щас проверим. «Амбал», прикрывайте меня!

— Плюс!

Обходжу машину навколо. Падаю долілиць. Наче не замінована...

— Посмотрите, что я нашел!

«Камаз» тримає три рулони георгіївських стрічок.

— Сепарское! Еще и несколько пачек патронов на заднем сидении. Сбежали еще недавно! Наверное, когда наши с танком ехали. Только ключей нет!

— «Камаз»! Тут ще якийсь пропуск є в бардачку. В якесь ЛРНУ. Ще й прапор на ньому сєпарський намальований.

— Короче! Фиг с этими ключами. Потом ее заведем! «Пианист», возьми шомпол, нож или какой-то камень. Напиши на капоте «СПГ». Только крупными буквами, чтобы было разборчиво.

Рухаємось далі. Територія між будинками не дуже розчищена. Постійно якісь кущі чи сміття.

Йдемо дуже обережно, щоб не створювати зайвого шуму. Ворог може підчікувати нас де завгодно.

Черговий будинок. Піднімаю голову. Завмираю. Щоб мені провалитися! За вікном непорушно стоїть дід з білою бородою. Просверлює своїми очиськами. Ще й обличчя без емоцій. Може, це ворог? Але він не дуже на нього подібний. Та й зброї не бачу.

— «Камаз»!

— Что?

— Тут дід у вікні.

— Что, мертвый?

— Ні. Живий. На мене дивиться. Але без зброї.

— Где?

— Ось у цьому вікні.

— Да нету там никого!

— Щойно був. Може, втік?

— Да оставь ты его! Пойдем!

Може, це якийсь знак? Свого роду пересторога? Але ж там був цей дід зі сріблястою бородою. Я чітко його бачив. Заглядали одне одному в душу. Що за чортівня? Може, я починаю барахлити?

Нарешті виходимо до наших. На чолі штурмової групи — комбат, біжить з автоматом. Усі прямують до станції технічного обслуговування.

Стрільба ще триває і супроводжується поодинокими вибухами.

— Слушайте все! Занимаем эту станцию! Практически все вражеские силы в этом городе подавлены! Из-за террикона еще стреляет вражеский миномет. Думаю, до вечера город будет наш. Закрепляемся, парни!

От і повоювали. Невже не буде продовження?

— Пойдем назад к машине!

— А він також з нами?

— Да! Он же электрик!

Я й не знав, що у нашому взводі є електрик. Зараз це дуже корисні здібності. Багато чого цікавого доводиться пізнавати вже у процесі. Зі швидкоплинним темпом нашого часу по-іншому ніяк.

— Эй! Вы что, б***ь, делаете? Это наша машина!

«Камаз» знав, що так буде. Декілька хлопців з нашого баталь­йону вже порпаються в машині. Їх дуже сконфузив наш прихід. На обличчях це виразно прочитується.

— Почему это ваша? Здесь что, написано?

— Прикинь! На капот посмотри! Там крупными буквами написано: «СПГ»! Как раз для таких слепых, как вы!

— И что, что там написано? Вас не было здесь.

— Ты что, идиот! Мы прорывались вперед! Вместе со всеми! Или ты не понимаешь? Это, б***ь, наша машина! Гранатометчиков!

«Камаз» уміє переконувати. У мене так би не вийшло. Не люб­лю ці всі сварки і розборки. Я б просто віддав цю машину й не морочив собі голову. І ходив би з гранатометом пішки. Просив у всіх, щоб підвезли. Одне слово — поганий із мене перемовник.

Електрик рихтує замок запалення. Неподалік триває стрільба. Знову показався ворог. Я стою біля високого бетонного паркану. Метрів двадцять від машини. З другого боку чується якийсь рух. Дорога не асфальтована, тому кроки дуже виразні. Земля шарудить під ногами. Завмираю. Може, «Амбала» гукнути? Але тоді мене почують і можуть сюди кинути гранату. Або втечуть... Невдалий варіант.

Через мить кроків уже не чути. Може, вони мені почулись? Як тоді з тим дідом. Містичний цей Лисичанськ.

Та йолки-палки! Аж пістрибую від переляку! Грає музика. Дуже гучно! Де це? В якому місці? Дідько! Це в моїй кишені! Дістаю телефон. На екрані світиться «Вхідний дзвінок “Тато”».

— Алло?

— Здоров, пацан! Як ти там?

Ще де-не-де свистять кулі. Артилерія чи гранатомети гупають далеченько. У будь-якому разі це все чути йому. І що ж відповісти?

— Слухай, тату. А давай я тобі пізніше подзвоню, бо ми машину завести не можемо. Двигун деренчить, але не заводиться...

— Добре-добре. Давай, набереш!

Потрібно на майбутнє декілька разів перевіряти, чи вимкнений звук у телефоні. Це може коштувати мені життя.

— «Камаз», що ми робимо далі?

— Надо искать место,