Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— А як ще битися, як не тією ж зброєю, з якою нападають? Коли я атакую шпагою, ти захищаєшся ложкою?

— Переймати вади того, з ким воюєш, це вже означає дарувати йому перемогу.

— Тоді треба лишатися чистим та померти.

— Так, краще померти, ніж стратити, але, — додав метр Жюремі з висоти свого зросту, — можна бути чистим та перемогти.

— Ми відхиляємося, — сказав сердито Жан-Батіст. — Йдеться лише про те, як послання Негуса може потрапити до Версалю. Ось у чому питання, справжнє питання. Та я кажу тобі, лише єзуїти можуть здійснити це чудо.

Метр Жюремі повернувся, зробив три кроки до муру й підійшов знову до свого друга.

— Жане-Батісте, ти зараз усе змішаєш. Ти наполягаєш на цій подорожі заради себе самого. Та ось ти вже готовий, заради найегоїстичніших своїх бажань, зламати дане слово.

— Не смій, — гукнув Понсе, та стукнув по залізу балюстради руків’ям шпаги.

— Хіба ж я неправий? — сказав метр Жюремі, лишаючись на межі світла та тіні.

— Ти правий та неправий. Так, я хочу до Версалю по своїй справі. Ні, я не зраджу Короля абіссінців. Я докладу однакових зусиль до обох справ, і вдало виконаю обидві.

Метр Жюремі відступив на крок у тінь, і там залишився. Понсе знав, що означає цей рух.

— Дозволь мені це зробити, — сказав він спокійно. — я лише прошу тебе не втручатися, і довіряти мені. Я сам поговорю з єзуїтами, сам візьму на себе ризик уплутати їх до нашої гри, і сам нестиму відповідальність за їхнє викриття перед Королем.

— У моїй церкві, — сказав метр Жюремі, виходячи з темряви, — проповідують лише прикладом. Я не збираюся навертати тебе ні силою, ані переконанням. Сам я до єзуїтів не піду, і дуже сумніваюся, що їх можна обдурити. Але я не заважатиму тобі йти своїм шляхом… Та сподіваюся, що ти свого доб’єшся.

Жан-Батіст, щасливий через свою ідею та задоволений, що його друг не буде нічому противитися, підійшов до метра Жюремі, який теж зробив крок уперед. Вони взялися за келихи та підняли їх за свою щиру незгоду, під поглядом Веги та під схвальний гавкіт каїрських собак.

* * *

Від вечері в консульстві Мюрадові залишився сильний головний біль, котрий він пов’язував із їжею, але який швидше походив від напоїв, оскільки їх він спробував усі та у величезній кількості. Він навіть вживав суміші, які приголомшили його сусідів: шампанське, бургундське й абсент у одному келиху…

До того ж, наступного ранку, ефіопський раб, який щодня голив йому голову осколком пляшки, — Мюрад мав непереборну відразу до металевих лез — порізав його; на його тюрбані виділилася суха кров’яна пляма. Він прийняв Понсе близько дев’ятої години, і той проголосив, що послав шукати представника єзуїтів, і що святий отець прийде незабаром. Мюрад, який добре запам’ятав накази Імператора, спочатку обурився, а потім, коли Понсе пояснив йому свій план, заспокоївся та знов почав скаржитися на шлунок.

Отець Плантен прибув трохи раніше, ніж чекали. Він постав перед Мюрадом та Понсе і, за знаком посла, з грацією бичка, який падає під ударом сокири на різниці, сів просто на килим, який лежав на підлозі. Мюрад люб’язно запропонував кави та тістечок, від котрих єзуїт не відмовився, і які внесли троє абіссінських рабів.

Щойно їх побачивши, отець Плантен підвівся та скрикнув, стоячи на колінах:

— О Господи! Які ж вони вродливі!

Попереду йшов найстаріший, тягнучи за собою хрому ногу. Позаду жахливо косив оком старший з підлітків, а в другого від лишаю повипадало волосся, і він мав абсолютно голий череп.

— Ви знаходите? — сказав Мюрад, роздивляючись на жалюгідну процесію.

— Я бачу їхні душі, — сказав церковник з вологими від сліз очима.

Дійсно, він сприймав цих трьох людей з благоговінням, до якого додалося приголомшення пастухів у печері, яким робить милість власною появою сама Богородиця.

— Отже, — сказав Понсе, — бачите, яка уважність з боку Негуса: ці троє служників є частиною дарунків, що він їх призначає королю Людовіку XIV.

Отець Плантен не зводив з абіссінців очей доти, доки вони не повернулися, кульгаючи, до кухонь.

— Ви кажете, — знов почав він, коли раби вийшли, — що це один з дарунків, що їх Імператор призначив Королю. Себто є інші?

— Ах! Звісно, отче мій, — відповів Жан-Батіст, — і набагато значніші.

Отець не міг збагнути, який дарунок міг перевершити той, який він щойно побачив. Понсе, дозволив розігратися його цікавості, повільно засунув руку до кишені та витяг звідти лист.

— Цей лист, на щастя, не потрапив до поліції Паші, —промовив він.

— Послання! Послання Імператора?

— Написане писарем під його диктовку та завірене його печаткою.

Мюрад слухав розмову двох чоловіків. Почувши, як Понсе каже про лист Негуса, він жваво повернув голову в його бік, через що знов пробудилася його мігрень. Він встиг лише помітити, як аптекар хитро підморгнув йому оком, і впав на подушки, попросивши вибачення в отця Плантена. Священик уже тягнув руку до Понсе, щоб схопити лист.

— На жаль, — сказав той, ховаючи папір у кишеню, — Король суворо наказав передати цього листа Людовіку XIV у власні руки. Нічого, що вже прочитали інший лист. То була лише вірча грамота. Цей не прочитають. Я присягнувся.

— А що ж у цьому… посланні? — сказав єзуїт, згоряючи від нетерпіння.

— Отче мій, послання то, чи лист, — це байдуже, обидва вони для Короля.

— Так, але, окрім подробиць, сам дух?

— Найсприятливіший. Ось усе, що я можу вам сказати. Негус віддає шану Королю Франції та показує свою добру волю стосовно релігійних питань.

— Добре, добре, — сказав єзуїт… — то він уже припускає двоїсту природу Христа?

Понсе підняв брови, як зробив би той, хто знає, що підстави для занепокоєння відсутні, але сказати нічого не може. Отець Плантен задоволеним виглядом показав: він зрозумів.

— А… інші дарунки? — спитав він.

— Вони тут: золото, мускус, прянощі, шовкові пояси та вміст скрині, відкрити яку ми можемо лише перед Королем.

— Чудово… Чудово! Ваша місія є цілком успішною.

— Отець де Бревдан, на жаль, не побачив її завершення. Але, повірте мені, ми були вірні його пам’яті, і наш успіх не був би повнішим, якби він ще був серед нас.

— Я бачу! Накази, віддані отцем де Лашезом виконані, найкращим чином. Треба, щоб ви неодмінно доповіли Королю про ці прекрасні наслідки.

— Я вважаю так само, — сказав Понсе з поклоном. — Нажаль, як ви знаєте, це неможливо.

— Так, турки…

— Турки, отче мій, мають широку спину.

— Що ви хочете сказати?

Понсе, плеснувши в долоні, покликав рабів, і вони прийшли наповнити чашки. Він