Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Те, що батько багато разів говорив про цього чоловіка, розписуючи його тонке виховання, його кар’єру, майбутнє, та наполегливо дивився на мене. Більше він мені нічого не казав, але мати підтвердила, що в наміри батька давно вже увійшли мої заручини. Він просив нашого родича-міністра відрядити до нас кого-небудь, хто склав би мені таку партію, як він бажає, шляхтича…

— А ти…, — спитав Понсе, — ти… що гадаєш?

— Я гадаю, коханий, що я хочу бути з тобою, і тільки з тобою, а цей незнайомець уже лякає мене.

— Коли він має прибути?

— Я зрозуміла, що він уже в дорозі.

Жан-Батіст засмутився.

— Послухай, — сказав він, зібравшись з духом, — може бути, що наша справа трохи затягнеться. Може бути також, що той чоловік прибуде сюди раніше, ніж я отримаю те, що дозволить мені просити в твого батька твоєї руки. До тих пір ні на що не погоджуйся, нічого не обіцяй. Чини опір, знаходь тисячі приводів, удавай з себе хвору. Якщо потрібно, я передам тобі через Франсуазу засоби, які змусять тебе кашляти, блювати, бліднути та навіть зроблять тебе дійсно хворою, якщо буде необхідно. Але в жодному разі нікому нічого не обіцяй.

— Єдине, що я вже пообіцяла в своєму серці — це завжди бути з тобою. Не бійся, я зроблю все, що ти мені накажеш. Окрім того, я добре знаю свого батька: він може відмовити мені в чомусь, чого я хочу, але ніколи не примусить виконати свою волю. Якщо ми вдвох спротивимося, то виникне безвихідне становище, і воно буде тривати.

Вони знов обнялися, бо голосів унизу чулося все менше, під’їжджали останні карети. Все, що належало ще сказати, можна було передати з Франсуазою. Єдиним повідомленням, якого вони не могли б їй доручити, була ця радість почуттів, ця розмова рук та губ, тіл, що розпитують одне одного та відповідають шепотінням оксамиту й шовку.

У темряві гардеробу пролунав тихий голос Франсуази: настав час прощатися, до них могли піднятися будь-якої миті. Вони розлучилися зі сльозами. Алікс дочекалася, доки стихнуть останні кроки на службових сходах, потім відсунула засува своєї кімнати й повільно вляглася на ліжко, не знявши шат.

* * *

У себе вдома Жан-Батіст побачив на терасі метра Жюремі, біля ніг якого стояв ліхтар. Він пив з чарки мандаринову горілку, котру давно колись на дозвіллі вигнав у своєму кубі:

— Подивіться-но, — сказав протестант, — ось наш закоханий.

Жан-Батіст мовчки сів проти друга.

— Еге! Здається, маємо погані новини. То ж випий, щоб зігріти собі черево.

Метр Жюремі простягнув Понсе чарку, яку той поставив на балюстраду, навіть її не торкнувшись.

— Ти розпустився, любий, — мовив метр Жюремі, підводячись.

Не зважаючи на пізній час, він виглядав веселим. Було зрозуміло, що вечір у нього пройшов дуже спокійно, і він чекав повернення друга, щоб розважитися. Він почав ходити великими кроками по терасі.

— У чому річ? Вона не хоче тебе бачити?

— Та ні, — відсторонено сказав Понсе, який думав про інше.

Метр Жюремі схопив цю маленьку кісточку й почав ретельно її обгризати. Він пояснив Жану-Батісту, що саме це й було головним, що він має багато шансів, що можна здолати всі перепони, коли почуття поділяють.

— Не здавайся, от і все. Подивись, у якому ти стані.

— Ми не їдемо до Версалю, — сказав похоронним голосом Жан-Батіст. — Король не зробить мене шляхтичем, і ми не одружимося.

— А ніч ніколи не скінчиться, вода в джерелах висохне, а нас, нарешті, поз’їдають гієни. Ну ж бо, веселіше, месьє песимісте!

Метр Жюремі пройшов по терасі своїм важким кроком, увійшов до кімнати Понсе, зняв дві шпаги зі шкіряними нагрудниками та повернувся до друга.

— Тримай, та ставай у позицію, як у добрі старі часи. Побачиш, за п’ять хвилин ти прийдеш до тями.

Жан-Батіст не мав ніякого бажання вставати зі стільця. Нерухоме повітря навколо нього вбирало краплину за краплиною останні залишки аромату Алікс, які утримувалися ще на його одязі та шкірі. Однак, у віддаленому куточку серця, він шкодував, що залишив цього вечора свого друга, і бажав хоч чимось його потішити. Отже, він підвівся, одягнув нагрудник і встав у позицію. За кілька хвилин метр Жюремі торкнувся його шпагою. Вони повернулися на позиції. Понсе ще не міг зосередитися, зробив кілька слабких спроб захиститися квінтою та септимою; метр Жюремі увернувся, знов торкнувся.

— Ну ж бо! Чи, може, зараз проштрикну тебе наскрізь, та пущу кров, щоб дурні думки не мучили?

Дзвін клинків роз’ятрює той куток душі, де дрімає в будь-кого з чоловіків войовничий запал; ще не було випадку, щоб перше лоскотання шпагою не повернуло душу, заполонену зовсім іншим, до бойового настрою, який змушує твердіти м’язи та блищати очі. З третього заклику до бою Понсе остаточно повернувся до дійсності. Метр Жюремі торкнувся ще раз, але вже не так чисто. Потім був довгий двобій на рівних, повний руху, несподіванок, глухих вигуків та розворотів. Нарешті Жан-Батіст торкнувся і, наразі, видав жахливий крик:

— Єзуїти!

Метр Жюремі застиг, опустив шпагу та здивованими очима подивився навколо себе.

— Які єзуїти? Де?

Жан-Батіст відійшов, сів на балюстраду та, підкріплюючи свою думку рухами руки, в якій тримав шпагу, почав немов викреслювати лезом літери в повітрі:

— Є-зу-ї-ти. Єзуїти! Авжеж, — сказав він. — Лише вони можуть уладнати справу.

— Але, дідько забирай, що ти маєш на увазі?

— Подорож до Версалю. Лише вони, кажу тобі. Гай-гай! Як я про це раніше не подумав. Так і є: єдині, хто може схилити консула та добитися, щоб ми дійшли до Короля, це, звісно, ті, хто передав його наказ. Якщо ми навчені гірким досвідом не довіряти цим попам, то через це не варто забувати про їхню могутність.

— Але ти забуваєш, — сказав метр Жюремі суворо, — що в Абіссінії ми дали урочисте обіцяння, що єзуїти більш не повернуться. До Версалю ми хочемо їхати саме заради того, щоб розповісти Королю історію, прямо протилежну тій, якою його пригостили оті добрі пастирі. Отже, їх як раз і не варто просити нас супроводжувати.

— Твоя правда. Але в наслідок цієї непохитності ми не поїдемо до Версалю взагалі, а єзуїти так і будуть самі нав’язувати двору свою думку.

— Нехай краще вони нав’язують її самі, ніж з нашою допомогою.

— Та ні! — сказав Понсе. — Поміркуй: якщо ми спільно з ними поїдемо до Версалю, то не підтримуватимемо їх, а навпаки — урочисто заперечимо їм, коли говоритимемо з Королем. Йдеться про те, щоб використати їх. Нічого більше.

— Ти поки що не перейняв їхніх ідей, але