Читати книгу - "Зламані янголи"

Хіба я не казав тобі, що в мене тут є робота?

Я заплющив очі.

Де мій протипіхотний патрон, Вовче з Клину? Де твоя полум’яна лють тепер, коли вона тобі потрібна?

Я не…

Тепер ти шукаєш мене?

Я цею фігнею більше не займаюся.

Сміх, шурхотливий — наче то висипаються з ковша кортикальні пам’яті.

— Ковачу.

Я підвів голову. Це був Люк Депре.

— Гадаю, тобі варто піти нагору, — сказав він.

Гамір у нас над головами якось притих.

— Ми не будемо, — тихо промовив Генд, обводячи поглядом каюту, — повторюю, не будемо їхати звідси, не закріпивши по інший бік цієї брами заявний буй «Мандрейк». Прочитайте умови своїх контрактів. Там повсюди є дуже важливе формулювання: «кожна доступна можливість». Хоч що вам тепер накаже капітан Суджіяді, вас, якщо ми поїдемо, не вивчивши цих можливостей, буде страчено й повернуто на звалища душ. Я зрозуміло висловлююся?

— Ні, не зрозуміло, — гукнула Амелі Вонґсават з кабіни пілота крізь сполучний люк. — Тому що я тут бачу лише одну можливість: голіруч протягнути пляжем роздовбаний буй-мітку і спробувати перекинути його за браму, сподіваючись, що він досі працює. Мені це здається хіба що можливістю вбитися. Ці тварюки забирають у людини пам’ять.

— Ми можемо пошукати нанобів… — але Генда заглушили сердиті голоси. Він у розпачі здійняв руки над головою. Суджіяді різко виміг тиші й отримав її.

— Ми — вояки, — несподівано заговорив Цзян серед раптового затишшя. — Не призовники-кемпісти. Тут у нас немає шансів перемогти.

Він роззирнувся довкола, вочевидь, здивувавши самого себе не менше за інших.

— Ви, коли жертвували собою на Данайській рівнині, — промовив Генд, — знали, що не маєте шансів перемогти. Ви віддали життя. Саме це я й купую у вас тепер.

Цзян поглянув на нього з неприхованою зневагою.

— Я віддав життя за вояків, якими командував. Не за комерцію.

— О Дамбалла, — Генд закотив очі. — А через що, по-твоєму, точиться ця війна, салаго ти тупоголовий? Хто, по-твоєму, профінансував Данайську атаку? Задумайся над цим. Ти б’єшся за мене. За компанії та їхній граний маріонетковий уряд.

— Генде, — я покинув східний трап і вийшов на середину каюти. — Мені здається, що твоя техніка продажів сходить на пси. Чому б тобі не відмовитися від неї на якийсь час?

— Ковачу, я не…

— Сядь, — я відчув у цьому слові смак попелу, та в них, певно, було й дещо істотніше, бо він це зробив.

Присутні в очікуванні повернули обличчя до мене.

Тільки не це.

— Ми нікуди не їдемо, — сказав я. — Не можемо поїхати. Я хочу забратися звідси не менше за будь-кого з вас, але ми не можемо це зробити. Поки не розмістимо буй.

Я перечекав шквал заперечень, геть не бажаючи їх зацитькувати. Цим замість мене зайнявся Суджіяді. Опісля зацарювала напружена тиша.

Я повернувся до Генда.

— Чому б тобі не сказати їм, хто розмістив систему ЧОНВП? І скажи їм, чому.

Він мовчки поглянув на мене.

— Гаразд. Я їм скажу, — я оглянув усі обличчя, що стежили за нами, й відчув, як тиша від їхньої уваги твердне і щільнішає. Показав рукою на Генда. — Оцей наш спонсор має в Лендфоллі кількох ворогів серед своїх, які були б цілком раді, якби він не повернувся. Вони спробували про це подбати за допомогою нанобів. Поки що це не спрацювало, та в Лендфоллі про це не знають. Якщо ми полетимо звідси, там дізнаються, і я сумніваюся, що ми подолаємо першу половину кривої запуску, перш ніж по наші душі полетить якийсь гострий предмет. Так, Маттіасе?

Генд кивнув.

— А код Клину? — запитав Суджіяді. — Це нічого не значить?

За його реплікою здійнялася нова хвиля нерозбірливих запитань.

— Який код Кли…

— Це ідентифікатор вхідного зв’язку? Дякую за…

— Як так вийшло, що ми не…

— Стулили всі пельки! — на мій превеликий подив, вони так і зробили. — Командування Клину передало нам вхідний код для екстрених ситуацій. Вам про це не повідомляли, тому що, — я відчув, як на моїх устах струпом засихає усмішка, — вам не треба було про це знати. Ви були недостатньо важливими. Що ж, тепер ви про це знаєте, і це, гадаю, може видатися гарантією безпечного прольоту. Генде, не хочеш пояснити, що тут не сходиться?

Він ненадовго потувив погляд долі, а тоді підвів голову. У його очах неначе щось застигало.

— Командування Клину несе відповідальність перед Картелем, — пояснив він з лекторською розміреністю. — Розмістити наноби системи ЧОНВП було б неможливо без якогось схвалення з боку Картелю. Той, хто це зробив, отримає тими ж каналами авторизаційні коди, під якими працює Айзек Каррера. Швидше за все, нас підстрелить саме Клин.

Люк Депре ліниво ворухнувся, не полишаючи перегородки.

— Ти з Клину, Ковачу. Я не вірю, що вони підстрелять свого. Такого про них не розповідають.

Я позирнув на Суджіяді. Його обличчя напружилося.

— На жаль, — сказав я, — Суджіяді розшукують у зв’язку з убивством офіцера Клину. Я знаюся з ним, а отже, я — зрадник. Гендовим ворогам потрібно лише надати Каррері список учасників експедиції. Це повністю позбавить мене впливу.

— А ти не можеш удатися до блефу? Я гадав, що посланці цим славляться.

Я кивнув.

— Я можу спробувати. Але шанси невеликі, і до того ж є легший спосіб.

На це мені відповіли стишеним незгодним белькотінням.

Депре схилив голову.

— І який саме?

— У нас є лише одна можливість вибратися звідси — розмістити буй чи щось схоже на нього. Коли на зорельоті з’явиться прапор «Мандрейк», усе докорінно зміниться, і ми будемо в безпеці. Будь-які менш серйозні заходи можуть сприйняти як блеф; а ще, навіть якщо в нашу знахідку повірять, сюди після нашої загибелі можуть примчати Гендові дружбани й розмістити власний буй. Щоб виключити цей варіант, ми маємо передати підтвердження заяви.

Ця мить була така напружена, що аж здавалося, ніби повітря заколивалося, захиталося, як стілець, відштовхнутий на задні ніжки. Всі присутні дивилися на мене. Всі, курва, дивилися на мене.

Будь ласка, тільки не це.

— Брама відчиняється за годину. Ми підірвемо камінь довкола неї ультравіброю, пролетимо крізь браму й розмістимо чортів буй. А тоді поїдемо додому.

Напруження знову вибухнуло. Я вирішив перечекати шквал голосів, уже знаючи, що ця хвиля затихне сама собою. Вони оговтаються. Вони оговтаються, бо зрозуміють те, що вже знаємо ми з Гендом. Вони зрозуміють, що це — єдина лазівка, єдиний шлях назад для нас усіх. А тих, хто так не вважає…

Я відчув, як мене пройняв схожий на гарчання дрож вовчих генів.

Тих, хто