Читати книгу - "Зламані янголи"

Вантажним відсік у них за спинами був завалений предметами, поспіхом урятованими з булькобудів. Зброєю, ємностями з їжею, одягом — усім, що можна було підхопити й бігом понести під захистом недремних кулеметів. На одному кінці вантажного відсіку лежав заявний буй «Мандрейк». Амелі Вонґсават потроху коригувала підйомну силу, що тримала «Наґіні» на місці, а його вигнутий корпус легенько перекочувався по металевій палубі. На наполягання Маттіаса Генда саме його першим забрали з бірюзової піщаної рівнини, що раптом стала небезпечною. Його бездумно послухалися.

Буй, швидше за все, був потрощений. Конічна оболонка була подряпана й розідрана вздовж. Моніторні панелі зірвалися з петель, а його нутрощі повивалювалися, як розідрані кінці кишок, як рештки…

Припини.

Залишилося дві години. В моїх очах спалахнули цифри.

Іветт Крукшенк і Оле Гансен були на борту. Система знаходження людських решток, яка мала вигляд гравіпідйомного робота, обережно політала туди-сюди над закривавленим піском, засмоктала все, що зуміла знайти, скуштувала знахідки й перевірила їхню ДНК, а тоді наповнила окремо дві з півдюжини елегантних спеціальних пакетів блакитного кольору, що виходили з трубок у її задній частині. Розділення та відкладення система виконувала зі звуками, що нагадували мені блювання. Коли пошуковий робот упорався, кожен пакет запечатали лазером на шийці й позначили штрих-кодом. Суджіяді з кам’яним обличчям переніс їх по одному до спеціального холодильника у віддаленому кінці вантажного відсіку і сховав. Обидва пакети мали такий вигляд, ніби там лежало щось абсолютно не схоже на людські тіла.

Жодну кортикальну пам’ять так і не знайшли. Амелі Вонґсават шукала відповідні сліди, але наразі всі вважали, що наноби поїдали всю неорганіку, аби породити наступне покоління. Зброю Гансена та Крукшенк теж ніхто не знайшов.

Я перестав вдивлятись у люк холодильника для трупів і пішов нагору.

На палубі для екіпажу, в задній каюті, лежав під оком мікроскопа Сунь Ліпін зразок нанобового кабеля, запечатаний у пермапластик. За нею стояли Суджіяді та Генд. Таня Вардані з незворушним обличчям притулилася до стіни в кутку, обхопивши себе руками. Я сів оддалік.

— Подивись, — Сунь озирнулася на мене й кашлянула. — Це те, про що ти казав.

— Тоді мені не треба дивитися.

— Ти маєш на увазі, що це — наноби? — недовірливо запитав Суджіяді.

— Не…

— Бляха, Суджіяді, брама ще навіть не відчинилася.

Я почув надрив у власному голосі.

Сунь знову вп’ялася поглядом в екран мікроскопа. Там вона, здавалося, знайшла собі якийсь прихисток.

— Це переплетена конфігурація, — сказала вона. — Але її елементи насправді не торкаються один одного. Вони, напевно, пов’язані виключно польовою динамікою. Це схоже на, не знаю, на дуже сильну електромагнітну м’язову систему на мозаїчному скелеті. Кожен наноб генерує частину поля, і саме це сполучає його з іншими. Постріл «Сонцеструма» просто проходить крізь нього. Він може випарувати кілька окремих нанобів просто на шляху променя, хоча вони, судячи з усього, насправді витримують дуже високі температури, та цього однаково недостатньо для порушення структури загалом, та й рано чи пізно на місце мертвих клітин переходять інші одиниці. Це все органіка.

Генд зацікавлено поглянув на мене.

— Ти це знав?

Я подивився на свої руки. Вони досі злегка тремтіли. Під шкірою моїх долонь неспокійно гнулися біопластини.

Я стримався зусиллям волі.

— Я це з’ясував під час перестрілки, — я поглянув на нього у відповідь. Краєм ока помітив, що Вардані теж на мене дивиться. — Вважайте це інтуїцією посланця. «Сонцеструми» нічого не дають, бо ми вже піддавали колонії дії високотемпературного плазмового вогню. Вони еволюціонували так, щоб узяти над ним гору, а тепер також мають імунітет від променевої зброї.

— А ультравібрація? — звернувся Суджіяді до Сунь.

Вона похитала головою.

— Я пропустила крізь нього випробувальний заряд, і нічого. Наноби всередині поля резонують, але він їм не шкодить. Ефект ще менший, ніж від променя «Сонцеструма».

— Діють лише тверді боєприпаси, — задумливо сказав Генд.

— Так, і це вже ненадовго, — я встав, готуючись піти. — Якщо дати їм трохи часу, вони й це подолають. І це, і корозійні гранати. Треба було залишити їх на потім.

— Ти куди, Ковачу?

— Бувши тобою, Генде, я попросив би Амелі підняти нас трохи вище. Дізнавшись, що не все, що їх убиває, живе на землі, вони, швидше за все, почнуть відрощувати собі довші руки.

Я вийшов, а ця порада потягнулася за мною шлейфом, наче одяг, скинутий по дорозі до ліжка та тривалого сну. Я, практично не розбираючи шляху, повернувся до вантажного відсіку, де, судячи з усього, вже було ввімкнено автоматичні прицільні системи кулеметів. Люк Депре стояв по інший бік люка від своєї зброї, курив одну з роздобутих Крукшенк сигар з Індиго-Сіті та визирав на пляж за три метри під нами. На віддаленому кінці палуби сидів по-турецьки перед холодильником для трупів Цзян Цзяньпін. Повітря було наелектризоване від спантеличеної тиші, якою особи чоловічої статі виражають скорботу.

Я навалився спиною на перегородку й міцно заплющив очі. У раптовій темряві за моїми повіками спалахнув зворотний відлік. Одна година п’ятдесят три хвилини. Час спливав.

У думках промайнула Крукшенк. Вона всміхалася, зосереджувалася на якомусь завданні, курила, билася в оргазмі, розривалася і злітала в небо…

Припини.

Я почув біля себе шурхіт одягу й підвів голову. Переді мною стояв Цзян.

— Ковачу, — він сів так, щоб бути на одному рівні зі мною, й почав знову. — Ковачу, мені шкода. Вона була чудовою воя…

У моїй правиці зблиснув інтерфейсний пістолет і вдарив його дулом по лобі. Він від шоку аж позадкував і сів.

— Стули писок, Цзяне, — я міцно стиснув вуста і вдихнув. — Скажеш, бляха, ще слово, і я розфарбую твоїми мізками Люка.

Я зачекав. Пістолет у моїй руці, який тримала за мене біопластина, здавалося, важив із десяток кілограмів. Врешті-решт Цзян зіп’явся на ноги й залишив мене самого.

Одна година п’ятдесят хвилин. Цифри запульсували у мене в голові.

Розділ двадцять дев'ятий

Коли залишилась одна година сімнадцять хвилин, Генд офіційно скликав збори. Це сталося буквально в останню мить, але, можливо, він хотів, щоб усі спершу висловили свої почуття неофіційно. З верхньої палуби долинали крики практично від самого мого відходу. В вантажному відсіку мені було чутно їхній тон, але самі слова я не міг розібрати без нейрохімії. Вони, здавалося, тривали довго.

Час від часу я чув, як хтось приходить до вантажного відсіку та йде з нього, але до мене ніхто не наближався, а мені не ставало ні сил, ні інтересу, щоб подивитися, хто там. Виглядало на те, що мене не