Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

— Доброго ранку! — вигукнула дівчина, задираючи голову.

— Привіт.

Худорлява фігура трохи нависала над нею, і Яні захотілося запропонувати чоловікові сісти, але поруч не виявилося жодного диванчика. Вона змирилася з тим, що доведеться спілкуватися стоячи.

— Я щойно з реанімації.

— Як вона?

— Поки що від апарату відімкнути не можемо, але в іншому — непогано. Вона у свідомості, розмовляє. Свіжого інфаркту немає, тільки рубець видно після перенесеного кілька років тому.

— Тоді чому її серце погано працює?

— Зараз важко сказати. Можливо, справа в рубці або слабкості провідникової системи, або ж...

— Даремно я запитав. Ці премудрості — не для мене.

Ед посміхнувся краєчком рота, і Яна раптом зрозуміла, що перед нею симпатичний чоловік. Остапові чи Сергієві вона сказала б, що потрібно посміхатися частіше. Але Ед — майже незнайомець. Вона відчувала в ньому якусь небезпечну привабливість, але й насторогу — теж.

— Вибачте. Захопилася. Ви запитали, і я...

— Ти завжди така?

Він знову взяв її за руку. Здається, Еду це подобалося, та про себе вона такого сказати не могла. Синичка спробувала обережно звільнити пальці, і Ед відпустив, знову притулившись спиною до стіни. Дівчина перевела подих і вимовила:

— Яка?

— Серйозна.

— Не знаю. Не думала про це. — Чоловік гіпнотизував її поглядом, і Яна зніяковіла. Вона не могла зрозуміти, що означає його поведінка, і вирішила, що цю розмову треба припинити. — Вибачте, та я мушу йти. На мене чекають пацієнти.

Несподівано поруч з'явився Віталік, і Яна вперше за останній час зраділа йому.

— Добридень.

Яна кивнула. Вона зауважила, що Дубовський не зводить з Еда очей і йти не збирається. Тоді вона вирішила їх познайомити.

— Це — Ед.

— Ми знайомі. Все гаразд? — запитав Віталік.

Мабуть, вона таки виглядає не дуже гарно. Цікаво, коли ці двоє познайомилися? Втім, це — не її справа.

— Цілком.

— Моя допомога не потрібна?

Розмовляв Дубовський з нею, а дивився на Еда. Швидше за все, він мав на увазі саме його, коли пропонував допомогу.

— Ні, спасибі.

Віталік кивнув і пішов, а Ед провів його поглядом.

— Хіба ти зустрічаєшся не з Остапом?

Яна здивувалася, що він запам'ятав ім'я її коханого.

— З ним.

— А цей тобі хто?

Яна знизала плечима, задумавшись. Вона не знала, як визначити статус Дубовського. Тепер здавалося дивним, що нещодавно Яна думала, що закохана в нього. Можливо, так і було, але почуття виявилося не настільки сильним, щоб пережити заподіяну кривду. Тому Яна відповіла просто:

— Колега.

Ед поглянув на неї веселим поглядом.

— Тут усі хірурги до тебе нерівно дихають?

Яна відчула, як запалали щоки.

— Ні. — Що ще вона могла сказати цьому хлопцеві? Не розповідати ж йому історію свого життя. Хоча його, здається, розбирала цікавість. Тільки цього їй і не вистачало! — Мені насправді треба йти.

— Ліки потрібні? — Помітивши здивований погляд, чоловік пояснив: — Терезі.

— Терезі?

— Називаю я її так — мати Тереза.

— Он як. Потрібно запитати у реаніматологів. Ви зможете придбати?

— Якщо потрібно, я дам гроші.

— Грошей не потрібно, а ось медикаменти... Самі знаєте, як у нас із забезпеченням. Але якщо ви маєте змогу допомогти, підійдіть до лікарів.

Ед кивнув і знову навис над Яною.

— Я ще прийду — дізнатися, що і як.

— Звичайно, — Яна кивнула та зробила крок у бік. — Доброго дня вам, Еде.

— До побачення, Синичка.

Яна мимоволі зупинилася, проводжаючи поглядом худорляву фігуру.

Чому ж Синичка? Дивний чоловік.